У свої 101 Варвара Байдалова ще читає газети
Такі люди, як Варвара Петрівна, – жива історія, по якій можна писати книги. У рідній Кинашівці їй довелося пережити «розкуркулення» батька, важку колгоспну працю за кусень хліба і трудодні, страшний Голодомор, війну й німецьку окупацію. Вона була десятою у великій сім’ї Корнія Козоріза і, попри свою хворобливість, розміняла вже одинадцятий десяток та діждалася праправнуків.
Козорізи з Загребелля
Варвара Петрівна Байдалова – одна з довгожителів Борзнянської громади. Попри поважний вік, жінка залишається при світлій пам’яті й навіть читає газети. Щоправда, читає пресу з лупою, бо вже пережила дві операції на очах. Доглядає за довголітницею її 75-річна донька Ганна Зозуль.
Пані Ганна забрала до себе в Борзну матір років з п'ятнадцять тому. До того часу старенька сама себе обслуговувала, поралась по господарству та доглядала город. У Борзні в Ганни Зозуль – свій приватний будинок, є трохи городу, жінка дуже любить квіти. Мати ж, незважаючи на свій вік, як потепліє, виходить із хати, а ще якихось років десять тому навіть город помагала обробляти. Звідки в неї ті сили – й сама гадки не має, бо з молодості Варвара Петрівна була вельми хворобливою, через що і на пенсію вийшла раніше.
Народилась довгожителька у 1922 році у Кинашівці під Борзною. На той час Борзнянщина вже була під більшовиками, які, розгорнувши червоний терор, забирали у заможних селян землю, худобу та реманент і силоміць зганяли в колгоспи.
«У батька нашого, Петра Корнійовича, були коні, корови, плуги, землі було трошки, – пригадує старенька. – Яку лишню копійчину заробить, купляв землю, як тоді казали, по «чвертці» (старовинна міра земельної площі, що становить 1,5 десятини. Одна десятина складала 1,09 га, – Авт.). Працював сам на себе».
Коли більшовики прийшли «розкуркулювати» Петра Козоріза, багатодітний батько сперечатись не став – прив’язав до воза худобину, поклав на нього реманент і відвіз у колгосп. Аби вижити, подався і сам до колгоспу. Батька не стало, коли Варварі заледве сповнилося 12 років, його на смерть забив колгоспний бичок. Благо, на той час Варвара була найменшою, а всі її брати та сестри могли себе прогодувати. Так і залишилась жити з матір’ю в хаті на Загребеллі – той куток села і по нині називають Загребеллям, бо знаходиться він за річкою (і, очевидно, за колишньою греблею, – Авт.).
«Балакали, що в море наше зерно висипали»
Жінка згадує, як їхня родина дивом пережила Голодомор.
«Мамо, розкажіть про голодовку», – голосно під саме вухо звертається до Варвари Петрівни донька. Вік дається взнаки, і хоча старенька ще добре бачить, проте погано чує, та й розуміє здебільшого тільки доньку.
«Голодовку? О-о-о! – затягує довголітниця. – Не можна й розказать… Як макуху горчишну їли. Не можна й розказать. Страшне, – схлипує Варвара Петрівна. – Люди мерли. А старців скільки було? Боже ж мій! Все ходить і просить, а що ж ти даси йому, як сам голодний?
«А чого голод був? Звідки взявся? Врожай був поганий?» – передає моє запитання пані Ганна.
«Врожай був добрий. Жито тоді вродило, що колосся отакеннеє о, – витягує пучку старенька. – Вродило… А голод був, бо зерно наше одправляли на Доч (залізнична вантажна станція поблизу села Високе, – Авт.), а куди одправляли, дак хто знає. Було, балакали, що в море наше зерно висипали. Страшно й розказать… Казали, що Сталін наш хліб на свою родіну одправляв, а села голодні. Ходить, ходить мужчина, впав – і готов».
Жінка розповідає, що вижили тільки завдяки матері: «Мати піде купить гірчичну макуху, наколотить і їмо. Гидко, а їсти треба. Їли траву, все, що ворушилося. Їли все, хоч і гидке, мусили їсти, щоб вижити. Хоча до совєтов жили й не бідували, а тут насилу вижили».
Надька Чмельова вбила голову
Люди голодували, а от сільське начальство – ні.
«Хіба ж буде голодувать голова колгоспу? – риторично підносить Варвара Байдалова. – Жив він набагато лучше од людей».
Попри голод та злидні місцеві глитаї не забували обтяжувати виснажених селян податками. Зрештою, тодішній голова сільради за це і поплатився.
«Розказували, що Надька Чмельова вбила Мокія. А вбила його за те, що не виплачувала долгів. А як їх виплачувать, коли нічим платить? – згадує історію з убивством сільського голови Варвара Петрівна. – Значить, зайшов він до Надьки за долгом, а вона якраз топила піч. Став вимагать, так вона його чи кочергою, чи рогачем убила. Прибила і під піч затягнула. А ніч прийшла, дак вона за нього, да в річку, а він через трохи взяв да й виплив. Було й таке».
От тільки, пригадує найстаріший свідок Кинашівки, що покарали за вбивство голови сільради спочатку не запальну жінку, а братів Ситників із Замуловки (один із кутків Кинашівки, – Авт.).
«Розстріляли їх не за що. Шукали, хто вбив сільського голову, то й подумали спочатку на них», – підкреслює сказане.
«Людина живе стільки, скільки їй відвів Господь»
Життя на той час, як бачимо, було далеке від солодкого. Це зараз діти крутять носом перед кашею з котлетою, а тоді і шматок черствого хліба давався за радість. Та й дитинства як такого не було. Варвара Козоріз почала заробляти на хліб із 14-річного віку. Заробляла важкою працею колгоспної свинарки. Аж доки не прийшла війна… Четверо її братів навіки залишились на тій війні. Ще дві сестрички померли малими від скарлатини. До дорослого віку дожило троє сестер і один брат. В роки окупації у Кинашівці, кажуть, стояли мадяри. Хоча Варвара, яка вже була дівкою, не дуже й розбиралась, де мадяри, а де німці. Проте досі пам’ятає жорстокість деяких із них.
«Діток садили жопками на лісу. Отак знущались», – зітхає бабуся.
По війні в селі вже й чоловіків не залишилось. В колгосп приїхало багато переселенців. Чоловік Варвари Петрівни був білорусом. Михайло Архипович повернувся з фронту і осів у Кинашівці, де й познайомився з коханням усього життя. Так козачка із прізвищем Козоріз стала Байдаловою. Згодом, коли з’явилися діти, вони покинули Загребелля і переїхали в інший куток – на Пердіївку, де купили стареньку хату.
Варвара Петрівна в молодості (ліворуч донька Ганна)
У тій хатині і промайнула більша частина життя сторічної кинашівки. Усіх своїх однолітків вона пережила, поховала і любого чоловіка, з яким нажила трьох діток (двох хлопців і донечку), а коли стали підводити сили, попросилась до доньки у Борзну.
«До 85 років сапу не ховала, все працювала на городі, – каже доглядальниця Варвари Петрівни Ганна Зозуль. – Та й зараз, у свої 101, мати ходить по хаті, по теплі виходить на двір, читає газети, особливо любить читати місцеву пресу. По телевізору, як працював, справляється навіть текстову стрічку читати».
Лимон родить плодами, бо в хаті довголітниця
«Який же секрет довголіття?» – запитуємо у бабусі.
«Людина живе стільки, скільки їй відвів Господь», – з віковою мудрістю відповідає Варвара Петрівна. І додає, що коли настане її час, то хоче повернутись на рідне Загребелля, де лежать всі її рідні. А поки продовжує радіти онукам, правнукам і праправнучатам.
Хата прикрашена роботами доньки Ганни Зозуль
«Їх у мене без щоту», – посміхається столітня жінка.
Як і заведено, коли рідня приїздить відвідати найстарішого члена сім’ї, Варвара Петрівна дістає згорток і щедро наділяє всіх грошима. Так заведено. Так виховане покоління, що пережило війни та голод.
Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора
