Переломний березень-2022:
як невелика Лукашівка врятувала Чернігів
Важливість бою за Лукашівку та його стратегічне значення можна порівняти з боєм під Крутами. 9 березня 2022 року трохи більше сотні українських бійців, багато з яких вперше тримали в руках зброю, на практично не укріплених рубежах протистояли вдесятеро більшим наступаючим силам ворога, який мав на озброєнні до ста одиниць техніки. Ворог планував пройти село на марші й, зайшовши в Анисів, відрізати останню дорогу, яку через значимість називали «дорогою життя», а через ризики загинути на ній – «дорогою смерті», взявши Чернігів у повне оточення. Так би, напевне, і трапилося, якби на шляху у ворога не стали бійці 2-ї зведеної стрілецької роти 21-го окремого стрілецького батальйону та 16-го батальйону 58-ої бригади.
Найбільший дар любові
Маленьке село Лукашівка могло б стати крайньою точкою в облозі Чернігова та відправною для подальшого просування ворога на Київ. Знаючи про те, що село обороняє незначна кількість українських бійців, ворог планував взяти населений пункт за лічені години, але його плани зламав дух добровольців. Бій біля села Лукашівка тривав із 7-ї до 14-ї години. Трохи більше сотні наших бійців мужньо протистояли наступу ворога, який мав на озброєнні, за різними даними, від 80 до 100 одиниць броньованої техніки. Взяти село з ходу у ворога не вийшло. Оборонці Лукашівки виграли час і дали можливість оборонцям Чернігова розгадати плани та зупинити ворога, не допустивши оточення міста. Тоді в бою за село загинули 20 українських захисників. Росіяни катували та розстрілювали полонених. Звільнити село від рашистів вдалося лише 31 березня 2022 р.
9 березня, у другу річницю бою, мешканці села, батьки загиблих захисників та оборонці Лукашівки вшанували подвиг захисників біля Меморіалу, який спорудили в селі.
Заупокійну літію за загиблими захисниками та місцевими жителями, які загинули в Лукашівці під час боїв за Чернігівщину, очолив єпископ Чернігівський і Ніжинський Антоній (Фірлей).
У своїй промові владика Антоній наголосив на тому, що загинути за Батьківщину є найбільшим даром любові, а також наголосив, що московський патріарх, який благословляє вбивство українців, має відповісти за скоєне.
Син загинув у Лукашівці, а невістку та онуку розстріли в Количівці
Лукашівку обороняли хлопці, які прийшли захищати Україну добровільно. Одним із таких був гранатометник 21-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ Микола Авдієнко (позивний Арей). Його матір Тамара Авдієнко мешкає в селищі Михайло-Коцюбинське, яке також було під окупацією. У свої 70 жінка активно займається волонтерством, багато молиться і надихає на боротьбу інших, зокрема і власними віршами.
«Цих хлопців не треба було тягнути за руки до військкомату, вони йшли першими. Як матір мене розпирає гордість за мою «золоту» дитину. От я тільки не знала, що це і дитя Боже, що Бог його забрав до себе у військо Господнє. А нещодавно він приснився мені і сказав: «Не плач, мамо, зі мною все добре. Я живий. Це там я був у полоні, а тут я живий». Він мені з’явився уві сні, я і бачила його, як оце бачу вас усіх. Доземний уклін нашій молоді, нашому «золоту», але «золото» наше закінчується... Два роки як звільнили нашу місцевість, ми обжилися і почали забувати за війну. Люди добрі, змінюйтесь, щось робіть, не сидіть склавши руки! Адже наші діти загинули задля того, щоб ми всі змінилися».
Дійсно, важко навіть подумати, що відчуває ця жінка, яка надзвичайна сила духу захована в її серці, адже того дня, 9-го березня 2022 року, вона втратила не тільки сина Миколу – в районі Количівки російські окупанти вбили доньку її сина Катерину та дружину Анну, які намагалися виїхати з Чернігова.
Росіяни, що поклали життя за Україну
Етнічний росіянин Олег Бутусін з 2014 року воює добровольцем за Україну. 9 березня в Лукашівці він втратив найдорожче: двох своїх синів – Романа та Леоніда. Вони, бійці 16 батальйону 58-ї бригади, з гранатомета підбили ворожу «беху» і, доки був зв'язок, корегували нашу артилерію. На одному з подвір'їв околиці села брати Бутусіни прийняли свій останній бій.
«Згадуючи, скільки тут було техніки і якою тонкою ниточкою була наша оборона, ти розумієш, що противник міг її перетнути в будь-якому місці і піти на Куликівку, Муравейку, Ніжин. Але цього не трапилось. Не тому, що в нас були танки чи зброя, а тому що був Дух», – каже Олег Бутусін.
Він переконаний, що битва за Чернігів відбулась саме у Лукашівці, саме тут рашисти обламали зуби, не пішли на Анисів, а «дорога життя» залишилась за нами.
Брати Бутусіни прийняли останній бій у Лукашівці
Незважаючи на велику втрату, батько двох молодих героїв закликає не уподібнюватись ворогу: «Нашим дітям Господь дав віру та волю, і зараз головне – не уподібнюватись тим мавпам, бо це війна добра зі злом. Ми не повинні перетворюватись на звірів. Я вірю в те, що у цій війні ми переможемо, і я також вірю, що ми ще обов’язково зустрінемось зі своїми близькими».
Сергій Леп’явко: «Сили були нерівними»
Учасник оборони Лукашівки, історик із світовим іменем, доктор історичних наук Сергій Леп’явко зміг порахувати приблизну кількість воїнів, які захищали село. Ще минулого року говорили про 200 оборонців, насправді ж їх було майже удвічі менше.
«На день бою 9 березня було від сили 110 чоловік. Коли говорили, що на 200 оборонців було 100 одиниць техніки, то треба розуміти, що реально Лукашівку обороняла удвічі менша кількість захисників. Відповідно сили були дійсно не рівними», – зауважує історик.
Аналізуючи події того дня, Сергій Леп’явко зробив кілька важливих висновків. Каже, якби все зробили як треба, то Лукашівку вдалося б втримати навіть такими силами.
Захисник Лукашівки, історик Сергій Леп’явко показує карту бойових дій
«Підвело те, що половина людей не тримала в руках зброю, тому перший день був складним. І люди, які керували, були не готові до складних рішень, які треба було ухвалювати. Наприклад, чи готові були мешканці Лукашівки до виселення? Насправді ідеальний захист села – це виселення його мешканців, і тоді бій ведеться під селом, але якщо треба, то і в селі. Нам відомо, що коли просили вогонь, то за спиною артилерія сказала, що їм заборонили стріляти по селу. Правильно заборонили? Правильно! На той момент село було переповнене людьми. Якби Лукашівку відселили, то чи могли б проїхати танки через рівчак із водою? Точно ні. Якби ми стали за тим рівчаком, то ми точно б позиції не здали. Відповідно, сукупність факторів призвела до здачі Лукашівки. Проте треба відзначити героїзм оборонців: ніхто з наших хлопців, які потрапили в ці складні обставини, не втік і не покинув позицій без наказу», – підсумовує Сергій Леп’явко.
У Лукашівці визначалась доля Чернігова
Автор книги «Бастіон Чернігів» Олександр Кухарук значну увагу в опублікованому тексті приділив обороні Лукашівки.
«Лукашівка – один із тих населених пунктів, який відігравав неабияку роль в обороні Чернігова, – каже публіцист. – Не випадково у 17 століття село входило в округу Чернігова. Село знаходиться на водорозділі петлі Десни – одна частина стоку йде на північний схід, а друга – на північний захід. Це одна з найбільш високих точок. На момент переправи ворога через Десну в Лукашівці базувалась артилерія Першої окремої танкової Сіверської бригади. Коли після взяття Іванівки нависла загроза над Лукашівкою, артилерію відвели в район Анисова і здійснювали вогневий контроль з району Куликівки».
Олександр Кухарук каже, що наше командування удару на Лукашівку не чекало. Після невдалого штурму Количівки всі чекали продовження удару в район Бакланової Муравійки або знову на повернення ворогом Вікторівки, яка знаходиться на іншому водорозділі.
«Тому командування ОК «Північ» – і це визнавав командуючий генерал Віктор Ніколюк – не надало Лукашівці достатньої уваги, – говорить дослідник. – Розуміючи значення Лукашівки, ворог кинув на штурм села значні сили. За даними оборони – від 70 до 100 одиниць техніки, підрозділи 228-го полку 90-ї танкової дивізії, 55-шої бригади і сили спеціального призначення. Якщо порівняти кількість техніки, то вона була співмірною з тією кількістю, яку росіяни кидали разово на штурм Авдіївки».
За словами Кухарука, Лукашівка не була головною метою ворога, а лише проміжним етапом. «Враховуючи концентрацію техніки, планували придушення оборони опору впродовж години-півтори. Перевага була десятикратною. Ворог провів розвідку, але не врахував того, що основні позиції другої роти 21-го батальйону розташовувались за межами села, бо село було переповнене біженцями. Опір, який чинив зведений взвод 58-ї бригади, привели до того, що бої тривали практично ввесь день. План ворога швидко дістатись до Анисова чи Муравійки, що означало повну блокаду Чернігова, було зламано, – пояснює значення оборони села дослідник. – На війні найдорожчий ресурс – це час, і оборонці Лукашівки дали командуванню цей час. Крім того, незважаючи на значні втрати, завдали противнику великої моральної шкоди. Як свідчили жителі окупованих Іванівки та Шестовиці, ворог був деморалізований і таких втрат не очікував».
Підірвана зсередини рашистами Вознесенська церква у Лукашівці
Таким чином, взявши Лукашівку, формально росіяни виконали завдання і взяли під контроль дорогу з Куликівки до Чернігова, але насправді існував ґрунтовий шлях поза Анисовом – так звана «дорога життя», чи як її називали волонтери «дорога смерті» – єдиний доступний шлях, який забезпечував логістику напівоточеного міста.
«Саме тут, – переконаний Кухарук, – разом із обороною Новоселівки і знаменитого «Клєвєра» – визначалась доля Чернігова».
Місцевий аграрій Григорій Ткаченко проводить історичні паралелі між боєм за село Лукашівка та боєм під Крутами.
«Такий самий подвиг вчинили оборонці Лукашівки, вигравши час для Чернігова. Звісно, важливість бою оцінять історики, а нам треба дякувати Богові і ЗСУ, що ми можемо вільно жити, вільно говорити і працювати», – каже він.
Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора
