ВІЙНА
Битва за «український Сталінград»
«Наше життя є таким, як ми думаємо про нього». Ці слова римського імператора і філософа Марка Аврелія можуть змінити долю кожного. Якщо у Вашому серці є доброта, чуйність, патріотизм, Ви достойні називатися словом «волонтер». Волонтери – це цілі команди, які готові прийти на допомогу, підтримати і дістатися у найвіддаленіший куточок. Особливої поваги заслуговують ті, хто допомагає українській армії: ризикуючи життям, доставляє потрібні речі туди, куди бояться заїжджати навіть військові конвої.
В тому, що це є дійсно правдою, мені вдалося переконатися особисто. Моя волонтерська діяльність почалася з того, що я почав допомагати друзям, які воюють в добровольчих батальйонах. Таких небагато – це «Добровольчий Український Корпус» Правого Сектору та батальйон «ОУН».
Ці військові формування відрізняються від армійських чи то міліцейських підрозділів тим, що вони не легалізовані, а тому не мають ані підтримки, ні забезпечення від держави. З початку військового конфлікту ці хлопці ходили в атаки з мисливською зброєю. Тепер добровольці розжилися трофейною зброєю, боєприпасами і навіть військовою технікою та артилерією.
Тур вільним Донбасом
Наша дорога на Донбас розпочалася з Чернігова. Ми вщерть завантажили харчами та амуніцією два автомобілі (мікроавтобус та джип) та вирушили в селище Піски – найгарячішу точку на карті Східної України. Нашій команді довелося подолати майже 900 кілометрів шляху і військові блокпости, доки ми дісталися потрібної точки.
Красноармійськ. Тут не було ДНР, але була спроба проведення так званого «референдуму». У травні 2014 року батальйон «Дніпро» Національної гвардії України увійшов у місто і взяв його під свій контроль.
Тут нас зустріли бійці добровольчого батальйону «ОУН», які мали нас провести на свою базу в Пісках. Кілька десятків кілометрів шляху – і ми в селищі Карлівка Мар’їнського району Донеччини. В середині липня 2014 року наші військові перекрили комунікації терористів із Карлівкою, звільнивши населений пункт Піски. Як наслідок, терористи покинули Карлівку, остерігаючись оточення і подальшого знищення.
В Карлівці ми «застрягли» ще на три години. Військові відмовлялися пропускати волонтерів та журналістів, які прямували в Піски. Терористи вели потужний артобстріл селища та аеропорту. Канонаду було чути за кілька кілометрів. Російські війська ведуть артилерійський вогонь по всьому фронту в районі аеропорту, намагаючись придушити українську артилерію, зірвати перекидання резервів і постачання на допомогу захисникам аеропорту. Всі українські села на лінії зіткнення піддані масованим ударам.
«Дорога смерті»
Дорогу за Карлівкою називають «дорогою смерті». Починається вона за кілька кілометрів перед передовим блокпостом в напрямку Пісок, який розташований прямісінько під недобудованим автомобільним мостом. Тут бойове чергування несуть бійці батальйону «Дніпро». Свій блокпост військові жартома називають «Республіка Міст».
Далі за мостом також небезпечна дорога. Всюди видно посічені артилерією дерева, спалену військову та цивільну техніку. І досі на цій дорозі стоїть обезголовлений український танк. Їхати цією дорогою слід швидко, аби противник не зреагував та не відкрив прицільний вогонь по транспорту. Втім, терористам та російським найманцям в той день було не до нас.
Зрештою вогонь ворожої артилерії вщух всього на кілька годин. Цим ми і скористалися, благополучно доставивши вантаж базу добровольчого батальйону «ОУН». Однак поспілкуватися з командуванням та бійцями батальйону вийшло тільки у підвалі їхнього будинку. Навіть під час відносного затишшя по Пісках працювали міномети. Комбат Микола Коханівський (позивний «Буревій») не став ризикувати і попросив нас пересидіти обстріл у підвалі.
Кримчани, кияни і росіяни
– До нас не так просто потрапити, – розповідає комбат «ОУНу». – Перш ніж опинитися на передовій, люди проходять вишкільну підготовку на нашій базі. Потому багатьох з них відсіює війна, яка розкриває всі якості людини. Тут – еліта нації, хочемо ми цього чи ні, але мусимо це визнавати. Ці хлопці воюють без статусів і зарплат, вони воюють за Україну. Вони кращі, і подякуймо Богові, що вони є.
Кримчанин з позивним «Крим» мусив покинути рідний півострів після окупації. Нині він воює в добровольчому батальйоні.
– За мою проукраїнську позицію мене почали дискримінувати, назвати бандерівцем, звільнили з роботи, – каже він. – Останньою краплею стала вимога прийняти російське громадянство. Я не захотів і приїхав віддати борг Україні. Я тут, щоб повернути додому Донбас, а потім і мій рідний Крим.
Як не дивно, в українському добровольчому батальйоні воюють також і росіяни. Один з них – боєць з позивним «Бамс». За свої політичні погляди і підтримку України він перебуває у федеральному розшуку Російської Федерації.
– Я хотів ще в серпні сюди прилетіти, коли тільки почалася війна на сході, але перед від’їздом мене затримали співробітники ФСБ, – розповідає «Бамс». – Я не можу спокійно сидіти, коли мої побратими б’ються за свободу. Я не маю можливості допомогти українцям фінансово, тому я вирішив підтримати їх, взявши до рук зброю. Мої предки – вихідці з України. Свого часу мій дід втік від радянської влади до Сибіру і сказав, що далі Сибіру не вишлють.
Киянин Кирило Бабенцов полишив перспективну професію програміста, щоб присвятити усього себе боротьбі. Він вже встиг не раз побувати в Донецькому аеропорту і дослужився до звання «чотовий».
* * *
Виїжджали ми з Пісок під звуки канонади. За словами бійців, такого масованого обстрілу вони не бачили за всю війну. Дорогою до «Республіки Міст» ми встигли завезти ще одну передачу для Добровольчого Українського Корпусу. Їхня база розташована поблизу бази «ОУН». Бійці якраз розбирали паркан з мореного дуба – на нари, щоб спати у підвалі не на цементі, а на дошках. «Це все одно ненадовго, – кажуть добровольці. – Ми часто міняємо місця своєї дислокації, оскільки противник рано чи пізно знаходить нас і обстрілює».
На жаль, ми так і не встигли побачитися із нашим земляком – комбатом 5-го окремого батальйону ДУК, чернігівцем, другом «Чорним». Він саме командував своїми бійцями в донецькому аеропорту. З Пісок ми виїжджали втомленими, але з почуттям виконаного обов’язку.
Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора
