Привезену для  товариша мобілку Максим поклав йому в … труну

Після  короткострокової відпустки Максим Грозенко повертався в свій батальйон на схід України. Віз друзям багато гостинців, в тому числі й мобілку для бойового товариша Андрія. У нього, чи не єдиного на батальйон, не було «трубки» мобільного зв’язку. Якось у бліндажі на перепочинку він відкрився Максиму, мовляв, оце б дівчині передзвонити, але немає телефону.  А з чужого… якось не те, не з свого номера…

Цей боєць виділявся з поміж інших скромністю,  неприродною для  сучасної молоді сором’язливістю і навіть беззахисністю. Тож Максим відразу прийняв його прив’язаність, мовчазну пропозицію дружити. Видно було, що хлопець з бідної родини, з дому не одержував ніякої матеріальної підтримки.

Останні дні відпустки Максим проводив у рідному селі Осовець. Розповів батькам і про Андрія, ті схвалили намір сина купити для друга мобілку, а дід Яків запропонував звозити внука в Бобровицю, щоб той зробив цю покупку. Максим уявляв, як Андрій зрадіє такому подарку…

Не зрадів, бо він лежав уже в … домовині. За день до повернення Максима Грозенка у свій батальйон, терористи «градами» накрили їхній блокпост. В живих залишилося менше половини  невеликого «гарнізону».

- Коли син подзвонив і сказав, що мобілку поклав другу в труну,  у мене серце, здавалось, зупинилось, - розповідала крізь сльози Людмила Яківна. – Шкода було того хлопчину, я оплакувала інших загиблих на блокпосту, і дякувала Богу, що син на якийсь день запізнився на свій похорон. І це вже вдруге чи й втретє…

Раніше Людмила Яківна дещо скептично сприймала народну думку, що серце матері на великій відстані відчуває навислу над її дитиною смертельну загрозу. Та одного разу, ні з того, ні з сього, у неї защеміло, стиснуло в грудях, і певний час не могла в хаті знайти собі місця: то прилягала, то вставала і без толку тинялася по кімнатах , сердечні каплі пила, але чи  справді біль, чи просто якась душевна тривога довго не відступали. Такого незрозумілого стану  ще ніколи не відчувала. Чоловіку Олександру думала повідомити про загадкову недугу, а все ж вирішила не панікувати, не відривати його від роботи в автопарку. Згодом і полегшення відчула, сама пішла на роботу в сільський будинок культури.

Пояснення знайшла у розповіді сина, який зателефонував наступного дня. Признався, що  він не відразу зреагував на свист ракет, та командир, де не візьмись, буквально кинув його в окоп і сам зверху впав. За секунду на місці перебування солдата розірвався снаряд. Максима, його командира і ще трьох бійців завалило землею, відкопали їх  побратими, які  були в бліндажі, куди реактивні снаряди не влучили.

Розповів син, коли був у відпустці, ще про один випадок, ціною життя. На війні він має справу здебільшого з танком, а того разу виконував завдання за кермом автомашини. Уже був сам у кабіні, перед блокпостом зупинився, щоб сходити за кущі. Та навіть справити малу нужду не зміг нормально – вибухова хвиля відкинула його від облюбованого природного «нужника» і гепнула  на землю. Прийшов до тями від крику командира: «Де  Грозенко?! Підняв голову і побачив, як «батя» біг в його сторону, але, мабуть,  ще не бачив зниклого бійця. А той спромігся лише руку підняти. Перші помітили хлопці, що теж бігли з командиром. Вони допомогли «щасливчику» стати на ноги, і вже тоді він зрозумів, що справді щасливчик: від кабіни, в якій  щойно сидів за кермом, залишилася невелика купка обпаленого залізяччя.

Людмила Яківна переповідала розповідь сина, весь час тримаючи біля серця його фотокартку.

- Я з його образом практично не розлучаюся, - пояснила. – Як й зі страхом за його життя та здоров’я. Хоча останнім часом ловлю себе на думці, що до почуття страху починаю вже звикати. Максима то забрали в армію ще в квітні, казали у військкоматі, на два тижні. Ми й повірили, бо недалеко  відправили нашого танкіста – в Гончаровськ.  А десь через місяць повідомив, що везуть їх на схід. Куди саме, довідалися пізніше – під Луганськ. З телевізора вже знали, які події там розгоралися. А про теперішні бої, й говорити страшно.

Людмила і Олександр Грозенки рядові сільські трудяги, тримають чимале домашнє господарство, але, звісно, не багачі. Проте п’ять тисяч гривень виділили з сімейного бюджету на обмундирування призваного в армію бійця. Добре допомогли фінансово й з охоронної столичної фірми, де Максим працював перед мобілізацією. І тепер звідти телефонують, цікавляться, яка потрібна допомога. Недавно рядові її співробітники зібрали й передали солідну суму на лікування, що й досі триває в Києві після  останнього поранення.

В зоні АТО, розповідав боєць Грозенко, теж зустрічаються добрі люди. Один фермер взяв був шефство над їхнім підрозділом, навіть шашликами кілька разів частував. Та потім їх перекинули в іншу «гарячу» точку, куди добрий фермер не доїжджає, напевно, підгодовує інших бійців.

- Ніяк не нахвалиться син своїм командиром, - трохи повеселіла мати солдата. – Каже, що він для них, дійсно, як батько, як добрий старший брат, врятував життя не одному «мало обстріляному» бійцю, постійно працює над «підняттям бойового духу і бойової майстерності» - щоденно наголошує бійцям. А от прізвище його нам не називає, каже, що в бойовиків «особливе» ставлення до наших командирів і бійців добровольчих батальйонів – їх у полон рідко беруть, хіба що на обмін чи великий викуп.

Максиму Грозенку лише 23, він ще не одружений, але вже із сивиною на голові. І в молодої матері коси почали рано біліти. Добавився той сріблястий іній вже й після того, як син повернувся з передової на лікування та реабілітацію. 

- Бувало, прокинеться посеред ночі і сидить мовчки на ліжку, - горює мати. – Аж боязко підходити до нього. А як би чули, як він стогне уві сні! Або вранці ходить по хаті і шукає, в яку розетку електробритву підключити. Часом здається, що вдома тільки тіло Максимове, а думками й поведінкою він там – на передовій, в окопі чи бліндажі. 

Непокоїть матір і те припущення, яким поділився син з батьками, - присутність серед своїх зрадників. Бо інакше як таке могло бути, що коли засікають місце, звідки ведеться обстріл, і оперативно їдуть туди «на зачистку», то застають там лише «тепленький» слід від перебування бойового підрозділу?  Без сторонньої «підказки» терористи не втекли б так швидко – переконаний боєць, що вже півроку на неоголошеному фронті.

Там воюють ще чотири вихідці з Осовця і Щаснівки (одна сільрада), троє одержали поранення. Два бійці доліковуються, а один вже повернувся в стрій.

- З Андрієм Кушніренком спілкувалась в день виборів, - розповіла сільський голова Людмила Лавріненко. – В понеділок він мав повертатися в Донецький аеропорт. Запитала, що відчуває, адже їхатиме в саме пекло? Від його відповіді і вогник надії блиснув, і сльози з очей полилися. Я знаю Андрія з школи, де  працювала вчителем. Непосидючим був, навіть, можна сказати, - вітрогоном, футболом марив… А тепер такий серйозний патріот своєї Вітчизни. Мати Наталія і батько Віталій працюють на свинофермі в товаристві «Земля і воля».

Переживає сільський голова за Олега Жигалюка. Після контузії його трохи підлікували і відправили в Гончаровськ «для подальшого видужування». Там не стріляють, але все одно – служба, а здоров’я не поліпшується. Дружина Оксана, яка до декретної відпустки працювала в сільраді секретарем, розповідає, що Олега не покидає головний  біль, який часом буває нестерпним. Для серйозного лікування потрібні великі гроші, а на руках в Оксани двоє неповнолітніх дітей. 

Така то «проза» передової й тилу неоголошеної війни. Не телевізійні «патріотичні» картинки з безперервних ток-шоу і піар-акції політиків на фоні бійців, а облита сльозами матерів і полита кров’ю їхніх синів   українська дійсність. Одні її підпалили, інші продовжують роздмухувати, а вмирають і стогнуть від болю інші – здебільшого діти свинарок, техробітниць, водіїв, механізаторів, сільських пенсіонерів… Ці батьки - з бідних верств населення, але змушені ще й  синів обмундировувати за свої останні копійки. Істинно «золоті» українці,  та, як гласить народна приказка, дурням від влади дісталися, ще й тим, в котрих, вочевидь, жиром залиті мозки.

                                                    Григорій Войток   

Розроблено ТОВ "СОТА ЛАБС"