Забрати своїх: ціна повернення з поля бою
Дуже часто, аби забрати з поля бою тіло вбитого героя, якого вдома чекають рідні та близькі люди, його побратимам доводиться ризикувати своїм життям. Та коли є хоча б один шанс евакуювати тіло – вони йдуть, не вагаючись. Адже знають, наскільки це важлива справа.
Бійці 32-ї окремої механізованої бригади розповіли про евакуацію загиблих і поранених захисників, зокрема про складний шлях повернення додому чернігівця солдата Віталія Петухова.
Війна має багато страшних облич. Одне з найважчих завдань – це необхідність повертати тіла загиблих побратимів додому. Це не просто обов’язок, це священний ритуал, останній вияв шани до тих, хто віддав життя за Україну, і єдина втіха для рідних, що чекають бодай звістки. Але шлях до повернення героя – це часто окрема, сповнена смертельної небезпеки операція, де ціною може стати життя самих рятувальників.
«Наше основне завдання – це евакуація з позицій поранених і загиблих. Зазвичай висуваємося групою по двоє-троє. Беремо з собою складані ноші або візок», – розповідає молодший сержант Олександр з евакуаційної групи одного з батальйонів 32-ї окремої механізованої бригади, що зараз тримає оборону на Покровському напрямку.
Пішки евакуаційна група долає до трьох кілометрів в один бік. За велику удачу вважається йти в дощ або густий туман: тоді аеророзвідка ворога «сліпа», і до кінцевої точки операції можна дістатися відносно безпечно. Зазвичай доводиться йти під мінометним обстрілом, ризикуючи потрапити під скид з дрона або стати мішенню для ворожого FPV.
«Техніка в пріоритеті для ворога», – пояснює боєць.
«На невеличку групу людей зо три міни прилетить. Буде техніка – прилетить значно більше. Будь-який бронетранспортер чи навіть МТЛБ – це гучна, помітна ціль. Її виявлять елементарно. По звуку на неї наведуться дуже швидко», – додає його напарник Дмитро.
«У Торецьку ми бачили, як ворог влаштовував засідку на техніку суміжників. Росіяни їх чекали ще, мабуть, відколи ті з Костянтинівки виїхали. Хвилин за 10 до того, як техніка під’їхала, у небі було вже безліч ворожих дронів, – розповідає далі Олександр. – Крім того, місцевість часто замінована, непрохідна через суцільні руйнування. Заїхати ти, може, й заїдеш, а відкотитися – менше шансів».
Евакуаційні групи покладаються на власні ноги, витривалість та ретельне планування. Кожен вихід – це повноцінна розвідка: збір інформації з різних джерел, розмови з дроноводами, командирами підрозділів. Треба розуміти, кого й звідки діставати, його стан, обставини загибелі. Ландшафт, погода, час доби, позиції ворога – все береться до уваги. На завдання йдуть з мінімумом: автомат з одним запасним магазином, турнікети, вода та їжа, яку часто лишають побратимам на позиціях.
Дорога додому тривалістю в півтора тижня
На початку липня 2024 року під час виконання бойового завдання біля селища Дружба на Донеччині від ворожого артилерійського обстрілу загинув солдат Віталій Петухов. Через інтенсивні бої його тіло не вдалося евакуювати одразу. Солдат був тимчасово внесений до списків зниклих безвісти. Майже два тижні тривало очікування можливості забрати Героя. Лише в ніч на 13 липня 2024 року, ризикуючи життям, евакуаційна група змогла дістатися до позиції та дістати тіло Віталія Петухова з підвалу згорілого вщент будинку. Його евакуація ілюструє всю складність та небезпеку цієї роботи.
«Ми чітко не могли ніяк зрозуміти серед руїн, де саме вхід у цей підвал», – згадує Дмитро. – Знайшли. Але загиблий був дуже важким – понад 100 кг. Учотирьох ледь звідти його дістали. Вийшли з двору – це теж уже непросте досягнення. Почали рухатися. Пройшли метрів 300 – нас помітили. Почався мінометний обстріл. Ми зрозуміли, що шансів іти далі у нас точно немає. Ми були вимушені його залишити й сховатися. Днів через три спробували знову. Пронесли тіло ще 300-400 метрів. І знову обстріл, знову довелося відступити. Ворог знав, де ми залишили тіло, і пильнував те місце. Минає певний період часу – увага до цього місця зменшується, тоді є можливість його забрати далі».
Лише з третьої спроби, ще через кілька днів, вдалося винести Героя до точки евакуації. Увесь цей час група ризикувала життям, переховуючись неподалік. Ворог навіть підпалив їхнє тимчасове укриття. У погребі охопленої вогнем хати довелося дихати через вологі ганчірки, аби не задихнутися. Загалом евакуація зайняла майже півтора тижня.
Таким був сповнений випробувань шлях додому чернігівця солдата Віталія Анатолійовича Петухова.
Герою назавжди тепер 48 років. Для тих, хто його знав, він назавжди воїн-лицар. Для побратимів, з якими пліч-о-пліч бився з окупантами, він назавжди «Магніт». Цей позивний він отримав від товаришів після поранення. У жовтні 2023 року під Куп’янськом на Харківщині під час ворожого обстрілу Віталій забіг у бліндаж останнім і прийняв основний удар на себе, рятуючи побратимів. Герой отримав численні уламкові поранення обличчя, живота, верхніх та нижніх кінцівок. Товариші з гіркою іронією згадували, що він немов «притягував» уламки. Цей випадок дав привід Віталію часто вмикати на телефоні пісню «Моє тіло – магніт». Тобто боєць не втрачав оптимізму, був сповнений рішучості продовжувати боротьбу з загарбниками. Незважаючи на важкі поранення, що залишили шрами, він виявив стійкість і повернувся у стрій. У лютому 2024 року біля населеного пункту Синьківка, також на Харківщині, стрілець-снайпер Віталій Петухов під час бойового завдання потрапив під обстріл «Градами». Мінно-вибухова травма, перелом плеча, поранення грудної клітки – і знову він вистояв та повернувся після реабілітації у стрій. Бойовий шлях чернігівця Віталія Петухова був позначений мужністю, незламністю духу, вірністю присязі. За його плечима були бої за Куп'янськ, оборона Сумщини, але, на жаль, свій останній бій він прийняв під Торецьком на Донеччині, віддавши життя за Україну. Батько трьох дітей, водій у цивільному житті, Віталій Петухов, не вагаючись, одягнув однострій, коли брудний чобіт загарбника ступив на рідну землю, і захищав її до останнього подиху. Вічна слава Герою!
Що змушує цих людей знову і знову повертатися в пекло
Історія евакуації Віталія Петухова – це лише невеличкий епізод титанічної, небезпечної роботи, яку щодня виконують евакуаційні групи 32-ї ОМБр.
«Якщо ми висуваємося забирати живого, але пораненого, то моя мотивація в тому, щоб його врятувати», – говорить молодший сержант Дмитро. – Якщо є загиблі, то моя робота допоможе рідним Героя вшанувати їхнього сина, чоловіка, батька. Емоції намагаюся тримати при собі, особливо коли виносимо знайомих. Емоції недоречні. Є обов’язок».
Бійці розуміють біль рідних, які чекають, іноді звинувачуючи бригаду в бездіяльності. Але просять зрозуміти реалії.
На всіх рівнях командування вживаються заходи для евакуації наших Героїв. Але умови не завжди сприяють тому, щоб провести евакуацію без ризику для життя інших військовослужбовців. Про всіх загиблих знають, де вони знаходяться, і при першій можливості їх заберуть з поля бою.
«Тут постає надскладне питання, – додає Дмитро. – Потрібно забрати чиєсь тіло. Чи варта ця задача життя ще двох чи трьох людей? Ми нікого не забуваємо. Про всіх знаємо й чекаємо можливостей».
Кожна евакуація – загиблого чи пораненого – це тихий подвиг на межі людських можливостей. Це вияв найвищої поваги до полеглих і надія для живих. І поки триває війна, бійці евакуаційних груп знову й знову йтимуть у небезпечну темряву, щоби повернути своїх. Будь-якою ціною, окрім ціни нових життів.
Відділення комунікації 32-ї ОМБр
