Вона зачекає
У Надії – зовсім прозаїчна і, начебто, не надто цікава професія: вона – медик, і працює у звичайнісінькій лікарні. «На жаль, немає ніякої поезії в захворюваннях печінки чи підвищенні артеріального тиску», – так вважає її чоловік. Втім, кажуть, хворі одужують від однієї її посмішки (ліки – це вже потім). Сам завідувач відділення (між іншим, відомий і поважний добродій) знімає перед нею (у прямому й переносному розумінні) свій давно поруділий, інтелігентний капелюх. Але кому до цього діло?..
Ось її чоловік… Тут інша справа: він – на його ж думку, Майстер. Олег – «талановитий і незвичайний»… Правда, до цього часу колеги вважають його молодим режисером-початківцем, хоч у нього – вже давно сиві скроні. У своїй маленькій театральній студії він (який уже рік!) чомусь без поспіху намагається поставити «справжнього» Сартра. Всі його друзі – надзвичайно галасливі та занадто обдаровані. Вони увесь час хочуть неможливого, до чогось прагнуть, завжди експериментують, грають, утверджуються… Але це – марно: увесь час – не те і не так…
Вони постійно теревенять про це, коли збираються у них на квартирі (дякувати Богові, у неї – три кімнати) на свої вар’ятські вечірки. Надія трохи змирилася з їхніми безупинними балачками про «підсвідомість глядача» і «неможливість самовираження в сучасному контексті». «Яке щастя, що в медицині – все так просто і ясно!..» – говорять гості. Вона готує для них неймовірну кількість канапок із сиром та беконом. Степан з третьої палати (діагноз: виразка шлунку) вже давно помер би від такого гастрономічного навантаження, а їм – хоч би що… Під час розмов про високе вони з’їдають все до крихти в оселі і йдуть від неї аж під ранок, залишаючи після себе десятків зо два порожніх пляшок з-під пива та гору недопалків.
Колись, ще в дні студентства, у них з Олегом був шалений роман: вони зустрічалися щодня, безкінечно цілувалися, розмовляли і пили каву в кожній кав’ярні… Тепер все інакше… Тих днів – ніби й не було. Олег говорить, що вона перестала його розуміти (це – зовсім не так), що ніяк не схожа на булгаківську Маргариту (можливо), що вдома йому – задушливо і тісно (трішки дивно). Більшу частину дня він пропадає в студії або вештається з приятелями по модних театральних тусовках.
Після роботи Надія йде в дитячий садочок, забирає Тарасика, і вони гуляють собі разом вечірніми вулицями, заходять до крамниць, аби купити що-небудь на вечерю, розмовляють про дівчинку Олену, в парі з якою Тарасик танцює польку. Вдома Надія старанно готує вечерю, обід на завтра і крохмалить білизну (більше за все вона полюбляє прати й підкрохмалювати). В цей час Тарасик грається в театр. Він розкладає на підлозі, на килимі, всіх своїх «артистів»: діда Мороза, трьох роботів, з яких давно вже повиймав батарейки, строкату бабку з паперу та зайця з відірваним вухом. І – починає репетицію…
Нещодавно Надія водила Тарасика на генеральний прогін ніби модної вистави. Це було жахливо! Мабуть, вона-таки й справді нічого не розуміє в театрі. Всі три акторки ходили по сцені чомусь у купальниках, а головний персонаж, підстаркуватий добродій, у другій дії безтурботно танцював рок-н-рол… Вона вважала, що автор, геніальний класик, – трішки інший… Вона б нічого не сказала Олегу про своє приголомшливе враження, але він навіть і не запитав у неї... Зате малому Тарасику сподобалося: йому подобається все, що робить тато.
У Надії є час, аби подумати над тим, що відбувається. Особливо, коли Тарасик заснув. Олега ще немає, а за вікнами – довга-предовга ніч, і світло вуличного ліхтаря заливає молоком по вінця спальню… Тоді вона лежить у своєму ліжку і міркує, що в любові немає гармонії – хтось когось обов’язково перестає кохати і цьому нічим не можна зарадити… Та й хто знає правду про кохання? Хто відгадає, розшифрує ці болючі ієрогліфи? А ти, жінко, все одно повинна увесь час турботливо прати йому сорочки, затуляючи від мильної піни павучка, вартівника дому; пробачати образи; чекати на нього і обіймати уві сні, коли він відвертається, і плакати так, щоб ніхто не бачив.
І готувати канапки для його самозакоханих друзів, і плести Тарасику теплі шкарпетки, і працювати потроху над кандидатською, бо давно вже не займалася нею… Тобі й справді нічого не залишається, як тільки вдягнутися у чорну вовну, а на шию начепити великі червоні корали і літати над цим містом відьмою, відпочиваючи на димарях зелених дахів… Інакше що ж робити зі своїм серцем, переповненим коханням та болем?! Ось-ось воно не витримає, розірветься… І що це за мука й радість – прирости лише до одного чоловіка, перекреслити все, що було до нього у минулому і любити так, як уперше (адже твоє останнє кохання колись уже було, а це – перше).
Напевне, він – талановитий режисер, і все у нього попереду… Може, він і справді – Майстер (а вона – ніяка не Маргарита), але здається їй таким хворобливим хлопчиком, який заблукав у великому, темному лісі і не знає дороги… Нічого, вона зачекає. Бо колись (той час все одно настане) він зрозуміє, що вона так само є, живе на цьому світі, вона – жива. Адже серце – не машина для переливання крові… Ще не час розлучатися – час любити. Вона зачекає.
Лілія ЧЕРНЕНКО
