Така собі гра
Вона страшенно його кохала. Вже більше п’яти років, а це означає – майже дві тисячі днів. Дві тисячі днів, які видовжились у нескінченну вервечку очікувань, ніжності, кумедних сюрпризів і різноманітних смачних страв (коли він приходив) і смутку (коли його не було поруч і вона – щоразу – з жахом безнадійності його чекала). Без нього все у неї падало з рук, без нього злодійка Доля поверталася до неї спиною. Без нього спиняли свій біг всі годинники в її оселі. Він приходив – і годинники починали свій рух – рух щастя. Він приходив і приносив з собою сонце в кишені. Вона діставала це сонце і вішала його на люстру у просторій кімнаті, де вони полюбляли сидіти разом і дивитися телевізор. Кохати його, дарувати йому свою ніжність – було великою насолодою і великою бідою. Він брав усе, але сам ніколи не поспішав віддавати. Він жив на кошти душі жінки, яка в цю мить була з ним поруч. Вона добре розуміла це. Він ніколи не називав її на ім’я – мабуть, і не знав, як її звати. Ніколи не цілував, був майже завжди мовчазним і трішки чужим.
Вранці він голився в її ванній, а вона стояла поруч, дивилась, як він це робить, і тримала для нього чистий рушник. Вона завжди обіймала його уві сні, і коли йому було зле від усіляких неприємностей та справ (він перебував на дуже відповідальній бізнесовій посаді, а там завжди траплялися якісь неприємності), вона розповідала йому дитячі казки і казала: «Мій маленький, мій миленький, спи... Все минеться, все владнається...»
Одного разу (в його бізнесових справах було якраз все добре) він співав для неї. Була ніч. Місячна доріжка, що починалася на небі, розсипалася по килиму. Вони лежали поряд, і він співав. Щось щемно-тривожне, красиве і тихе... А співав він дуже добре.
Він часто зникав, був ніби циганське дитя, яке більше за все полюбляє мандрівне життя. Він із задоволенням їздив з міста до міста, щось там вирішував, залагоджував у своїх бізнесових справах. Він завжди телефонував їй з цих міст протягом п’яти секунд – вона лише встигала спитати: «Коли ти повернешся?» – і не чула відповіді.
У нього було одне улюблене місто, де він любив бувати найчастіше. Вона знала, що він полюбляє блукати його вуличками, парками, площами. З цим містом він був пов’язаний юнацькою пуповиною – навчався там, мешкав... Там його застало перше в житті кохання. Але – він ніколи не брав її в місто з собою. Може, якійсь іншій дарував його, його фонтани та кав’ярні...
Він ніколи нічого з нею не обговорював, не радився (мабуть, вважав, що у неї – курячі мізки). Вона погоджувалася з цим: курка – то й курка! Байдуже. Чоловічі справи – це чоловічі справи. Жінка повинна варити гороховий суп і дивитися на мужчину широко розплющеними захопленими коров’ячими очима. Вона не могла дивитися на нього коров’ячими очима, не могла також і кохати його – із заплющеними. Бо бачила його краще, ніж всі інші, прощала у ньому сильне і слабке. Вона часто думала про те, що в нього, мабуть, психологія східного мужчини і йому потрібний гарем... Вона знала, але – мирилася з цим, не хотіла в це вірити до останнього...
Потім несподівано в її житті настав найжахливіший день (трапилась така нагода) – вона побачила всіх його жінок разом. Біля нього. У неї була звірена інтуїція, і вона завжди їх відчувала, знала, що вони існують. Їх було не так багато, як вона вважала, але – цілком достатньо, щоб відчути себе нещасною і зайвою. Серед них були ті, з якими він грав у кохання. Були ті, що мали сто надій, а насправді – виявилися безнадійно одуреними, як і вона сама, змушеними приймати його таким, яким він хотів здаватися – відстороненим, заглибленим у проблеми Всесвіту, байдужим щодо конкретних людських особистостей, котрі його люблять чи ненавидять. Він вирішував глобальні проблеми – до інших йому діла не було. Вона побачила все це – увесь його гарем – і пішла. Пішла, бо вже не мала милосердя і доброти в серці, щоб пробачити.
Вона проплакала рівно п’ять днів (але що таке п’ять днів сліз і відчаю порівняно з п’ятьма роками щастя? – нічого). Вона не брала слухавку (до речі, він і не дзвонив). Як завжди в таких випадках, він вирішив: «Це вона винна у всьому, це вона скиглила, ревнувала, дорікала, влаштовувала мені сцени. Все ж було нормально».
П’ять днів вона пролежала на підлозі і дивилася божевільними очима у стелю. Годинники, як завжди, спинили свою ходу. Лікар виписав їй снодійне (вона не спала вже два тижні), потім – щось від депресії. Вона не могла спати, не могла ні з ким спілкуватися, тільки плакала, плакала... Вона написала йому відчайдушного листа: «Повертайся, – благала вона, – мені без тебе страшно, дуже страшно. А вже – весна... Пробачимо все одне одному, будемо разом дивитися бокс, фільми Сокурова і триматися, як завжди, за руки. Під моїм балконом вже розквітла черемха...» Він не відповів на цього листа, бо взагалі ніколи не відповідав на листи. І не прийшов. Черемха відцвіла.
На десятий день вона зателефонувала двом своїм подругам – Червоній і Блакитній. Вона сказала, що хоче пограти в одну гру і запрошує їх взяти участь.
«Гра дуже цікава, кумедна, із зовсім неочікуваним фіналом. Я начебто помру, і, зрозуміло, помру через нього. Ви відчините двері і знайдете мене – нібито мертвою. Потім ви подзвоните йому і скажете, що я померла. Він сам зрозуміє, що я померла через нього, від кохання. І тоді ми побачимо, як він буде реагувати на все це...»
Червона відповіла: «Він одразу ж відчує себе дуже нещасним і звинувачуватиме себе в байдужості. Він прийде, побачить, вжахнеться, буде торкатися тебе – начебто мертвої – і промовить, нарешті, ті головні слова, які ніколи не казав. А ти лежатимеш на канапі, у своїй чудовій білій сукні, така красива і беззахисна, тендітна і самотня. А потім прокинешся і все буде гаразд... Це – чудова гра! Я– в захваті! Фантастично! Містично! Неперевершено!»
Блакитна відповіла: «Я також граю в цю гру. Він, побачивши тебе нібито мертвою, зрозуміє нарешті, що втратив. Потім, коли з’ясує, що це все – розіграш, трішки посердиться, але – пригорне тебе, поцілує і скаже, що ти – неймовірна дивачка. І що він – з тобою, і – тільки з тобою. А інших – немає. І – ніколи не було. І буде – справжній хепі-енд! Після цього він, зрозуміло, почне ставитися до тебе дбайливіше, почне цінувати тебе, берегти і покине всіх своїх жінок-квочок з гарему... Це – унікальний експеримент! Заради тебе, заради щасливого кінця я візьму у ньому участь. Я впевнена, ти вийдеш з нього переможницею і отримаєш те, на що заслуговуєш!»
... Коли вони прийшли до неї, відчинили двері (у Червоної були ключі від квартири, бо вона була найкращою, найнадійнішою подругою), то побачили, що вона і справді мертва. І лежить не на канапі у білій сукні, а на підлозі – в сорочці, вишитій індійським орнаментом – в його улюбленій сорочці. Вони дуже злякалися, викликали «швидку», яка була вже зовсім ні до чого. Потім подзвонили йому і все розповіли. І почули у відповідь: «До смерті цієї істерички я не маю жодного відношення. Залишіть мене у спокої. Індійські мелодрами – не для мене. Я в них не беру ніякої участі!»
Блакитна довго плакала, а Червона переглядала світлини з альбому самотньої жінки – колишньої подруги...
Її ховали без нього. В цей час він був десь у важливому відрядженні – в іншому місті. А рівно через півроку одружився з Червоною. Вони щасливі й досі.
Лілія ЧЕРНЕНКО
