29 ТРАВНЯ – МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ МИРОТВОРЦІВ ООН
Така дивовижна Грузія!
Чудовий та надійний друг газети «Чернігівщина», консультант наших книжок «Чернігів у вогні», речник ОТУ «Сіверськ» полковник Вадим Мисник зараз героїчно захищає Україну від російських загарбників. Про те, як він боронив Чернігів і воював на Курщині, ми вже розповідали у нашій газеті. Та Вадим – людина напрочуд скромна. Тож мало хто знає, що він служив миротворцем. Втім, цей період – також один із найцікавіших у його житті. За півроку перебування військовим спостерігачем місії ООН у Грузії Вадиму довелося випити немало вина, щоб не порушувати місцеві традиції. Його сусідку, молоду вродливу грузинку, по-справжньому поцупили, аби вмовити вийти заміж. І, на відміну від історії про Шурика та «активістку, комсомолку й студентку» Ніну з кінострічки «Кавказька полонянка», у реальному житті все завершилося бучним весіллям.
«Удвох із гостинним дідусем випили кілька графинів вина...»
Тато Вадима Мисника був військовим, тож у дитинстві Вадим Дмитрович сім років жив на Далекому Сході – поблизу китайського кордону, а ще – на Камчатці. Продовживши військову династію, Вадим служив у Латвії та Литві. Проте на Кавказі раніше бувати не доводилось. Тож коли запропонували роботу військового спостерігача місії ООН у Грузії, погодився із задоволенням.
Його одразу буквально зачарували невимовно красиві гірські пейзажі. Але Вадим був шокований наслідками бойових дій у зоні грузинсько-абхазького конфлікту. З кожних п’яти будинків чотири зруйновано вщент. Багато людей стали біженцями і не поспішають повертатися в рідні краї, хоча дуже сумують за Батьківщиною. Адже ситуація залишається напруженою.
«Місія ООН у Грузії – це цивільні фахівці, а також було 126 військових із 28 країн, – розповідає Вадим Дмитрович. – Найбільше громадян Бангладеш (ця держава взагалі утримує перше місце в світі щодо свого представництва у військових місіях), немало пакистанців, а увесь медичний персонал – із Німеччини. Доводилося працювати в різних умовах, але, що б не трапилося, стосунки у нас завжди були чудовими! Ми з великою повагою ставилися до національних традицій один одного. Між собою спілкувалися англійською. Проте, оскільки Грузія – колишня республіка СРСР, знання російської мови також цінувалось. Інші співробітники місії по-дружньому постійно просили нас посприяти їм у побутових питаннях, побесідувати з господарями, адже ми мешкали у місцевого населення. Часто ми супроводжували колег під час шопінгу, бо могли нормально розпитати про все у магазині, поторгуватися на ринку».
Військові з мусульманських країн мали власну кімнату для молитви. У них була і окрема кухня. Під час патрулювання та відвідин місцевого населення мусульмани також суворо дотримувалися своїх звичаїв. А оскільки в патрулі з п’яти-семи осіб православними чи католиками зазвичай були один або двоє вояків, їм і доводилося мужньо витримувати тяжкі випробування, пов’язані з надзвичайною гостинністю тамтешніх жителів.
«Приїжджаєш у будь-яке село (а спілкуватися треба, щоб отримати інформацію) – і просто не можеш звідти піти, доки не вип’єш кілька келихів вина, – пригадує Вадим Мисник. – Це – як мінімум... Одного разу я потрапив у скрутну ситуацію – виявився єдиним православним у патрулі. Там були вояки з Індонезії, Туреччини, Пакистану, котрі не могли, за їхніми звичаями, у певний період пригощатися спиртним. Але, тільки угледівши наші автомобілі, мешканці села зібрались і дружно принесли вино та закуску. Розумієте, там такі традиції: як би вони бідно не жили, останнє віддадуть, щоб належно прийняти гостей. Відмовлятися не можна, інакше образяться».
А Вадим – єдиний у патрулі, хто здатний пити. От і довелося віддуватися за всіх: «Пригощають: “Ну ж бо, один келих – за мир, дружбу, щоб не було війни, за наші сім’ї, за наших дітей!” Як тут відмовишся?! “Добре, – кажу, – але тільки однин келих...” Випили з дідусем-господарем. А він уже наливає знову: “Ти ж сюди двома ногами прийшов, а не однією, отже потрібно і другу склянку осушити...” Випили по другій. А дідусь так авторитетно: “Бог любить трійцю!” Зрештою, дійшло до того, що вдвох із цим міцним дідусем ми “здолали” кілька графинів чудового грузинського вина. Тому сісти в авто мені вже колеги допомагали... А нам ще і в дорогу вино дали: “Колись же твоїм друзям їхня релігія все-таки дозволить трішки випити, от і хай почаркуються в своє задоволення!”»
«Наречену можуть поцупити по-справжньому!»
У дитинстві Вадим, звичайно, не раз переглядав кінокомедію «Кавказька полонянка». Тоді він і гадки не мав, що стане свідком подібної, проте абсолютно реальної історії: «У сусідів украли дівчину. Під’їхала “Волга”, а в ній – троє юнаків, один з яких – майбутній наречений. Покликали дівчину і, тільки-но вона підійшла, схопили її, мерщій посадили в авто і зникли... Потім мені пояснили: дійсно, існує така традиція – наречену можуть поцупити. Втім, звісно, силоміць ніхто її виходити заміж не примушує. Згода дівчини – вирішальна. Тому, коли це сталося, її родичі не зчиняли ґвалт – з’їхалися, подивилися на будинок нареченого: як він живе, хто він такий... А оскільки цей відчайдушний юнак викраденій красуні сподобався, її близькі також заперечувати не стали. За місяць влаштували весілля!»
Звичайно, щасливі молодята запросили і свого знайомого-українця. «Грузинське весілля – це щось особливе! – каже Вадим. – У нас, в Україні, також святкувати вміють. На весілля може і сто односельців завітати. Але такого, як у Грузії, я ще ніде ніколи не бачив. Там з’їжджаються люди з двох-трьох сіл! У них весілля, народження дитини – свято для всіх. Двері оселі – навстіж кілька днів! Всі, хто бажає, заходять, пригощаються вином, приносять подарунки. Причому нерідко на подарунки люди останні гроші віддають...»
До речі, грузинські дівчата до весілля залишаються незайманими. Цих давніх традицій суворо дотримуються й нині, про що в місії ООН одразу попереджають кожного нового працівника.
У Грузії діти справді шанують батьків. Без згоди старших у родині нічого не відбувається! Дуже поважають людей похилого віку. І надзвичайно старанно доглядають за могилами покійних: «Попри масові руйнування у прикордонних районах Грузії та Абхазії, кладовища дивовижно доглянуті. Там настільки все до ладу – не поховання, а витвори мистецтва, просто мармурові шедеври! Є такі поховання – буквально, мов будинки. Тобто у них це – дійсно культ, неповторний і величний! Коли людина залишає цей світ, небіжчика не ховають одразу – чекають, доки численна рідня приїде, щоб попрощатися і належно вшанувати його. Тому у поминальній церемонії зазвичай беруть участь триста-чотириста осіб».
«У Грузії так люблять і шанують Україну!»
Грузія – багатонаціональна держава. Там мешкають аджарці, мінгрели, свани, абхазці... У кожного – свої національні традиції. Свани – жителі гір. І, як дізнався Вадим, практично всі популярні за радянських часів короткометражні грузинські кінокомедії присвячені сванам: «Вони мешкають у Кодорській ущелині. Це – дуже простодушні і довірливі люди. Буквально вірять кожному слову! Але не приведи Господи їх обдурити чи скривдити! Зле жартувати з ними не можна ні в якому разі, бо горяни, якщо образяться, здатні і силу застосувати... Вони – горді, загартовані, фізично дужі – можуть не стерпіти! Випадки такі були...»
Проте українські вояки у подібні халепи не потрапляли. Вони напрочуд легко знаходили спільну мову з місцевим населенням: «Коли я збирався у Грузію, колишні військові спостерігачі, які побували там, говорили: «Ти летиш до маленької України!». Я спочатку особливої уваги на ці слова не звернув. Але потім зрозумів, наскільки грузини поважають і люблять нашу державу. Таке до нас доброзичливе ставлення було! Навіть колеги з інших країн дивувалися: «Чому вам скрізь така шана? Обіймають, пропонують усе найкраще...» Розумієте, у Грузії жителі постійно розпитували мене про Україну, і я відчував, що вони справді вболівають за нас!»
Одного разу місцеві студенти подарували Вадимові Миснику грузинський прапор, який він привіз в Україну. До речі, наші вояки, скориставшись можливістю, намагалися спілкуватися грузинською мовою, вивчаючи найбільш вживані фрази. Опановували і щось зі сванської та мінгрельської. Співрозмовники були у захваті! Цікавилися українці і мовами своїх колег із місії ООН. Скажімо, один наш земляк доволі непогано вивчив корейську...
Дуже складна і болісна тема – грузинсько-абхазький конфлікт. Після розпаду Радянського Союзу Абхазія оголосила про свою цілковиту незалежність. У Грузії з цим, звісно, не погодилися. Розпочались бойові дії. Першим Президентом Грузії був Звіад Гамсахурдія, мінгрел за національністю: «Де-факто столицею мінгрелів вважається місто Зугдіді, прикордонне з Абхазією. І зараз мінгрели, які населяють цю територію, поділені навпіл. Частина людей мешкає у невизнаній республіці Абхазії, а інша частина – в Грузії. Кордон, тобто лінія розмежування вогню, проходить якраз по річці. Місцеве населення перетинає її постійно – люди хочуть спілкуватися зі своїми родичами. У той же час, пролита кров не дає змоги залагодити конфлікт. Офіційно про кровну помсту не говорять, але трапляються випадки, коли брат намагається помститися кривдникам за брата, а син – за батька».
Становище ускладнюється і тим, що жителі не бажають роззброюватися: «У кожній оселі є дві-три рушниці, як правило, не зареєстровані. Вистачає й автоматів. Тому ситуація – криміногенна. Практично щотижня – викрадення людей із метою викупу. Суми викупу призначаються доволі високі: від тридцяти тисяч – до ста п’ятдесяти тисяч доларів».
Причому зазвичай такі зухвалі бандитські дії не мають жодних політичних підтекстів. Йдеться про звичайнісінький кримінал: «Пам’ятаю, міліція затримала одного росіянина. Потім з’ясувалось, що він втік із рабства. Його захопили в горах і тримали там дев’ять років. Фактично рабство існує мало не в кожному віддаленому гірському селі. Така доля, в основному, спіткає росіян, рідше – людей інших національностей. Про рабів-українців не чув...»
«Там половина товарів наші: від кетчупів та майонезів – до пива...»
Проте люди сподіваються на краще. Тим більше, що нормальне життя в Грузії все-таки налагоджується. Зокрема, за сприяння місії ООН, відкриваються лікарні, школи та дитсадки.
«Там практично у будь-якому магазині видно внесок України в економіку Грузії, – розповідає Вадим Дмитрович. – Адже половина товарів – наші: від різноманітних кетчупів та майонезів – до знаменитого чернігівського пива! Навіть на базарі, де грузини продають свої національні продукти (виноград, фундук-горіх, гранати тощо) можна побачити овочі та фрукти з нашої держави. Якось дивлюсь – гори грецьких горіхів. Підійшов, поспілкувався з продавцем і був приємно здивований, що все це – з нашої держави. Уявляєте, в Україні вирощують грецькі горіхи і привозять до Грузії на продаж!»
На запитання про зарплату військового спостерігача Вадим Мисник відповів відверто: «Глава військового контингенту – генерал, представник Пакистану – на окремому контракті з ООН. Всі інші військові спостерігачі, незалежно від посади, звання та країни, отримували однакову платню – 70 доларів щодня. Не секрет, що наші вояки їздять в Ліван, в Африку, аби заробити грошей. Проте військові із заможніших країн, які працюють у місії, живуть за іншим принципом. Скажімо, французи чи громадяни Південної Кореї у себе на батьківщині одержують значно більшу зарплату плюс соціальні пільги – за те, що вони перебувають у Грузії за завданням ООН. Тому оті 70 доларів вони не заощаджують, а спокійнісінько витрачають щодня, ніби кишенькові гроші під час відрядження. Інші держави, бідніші – Єгипет, Йорданія, Бангладеш, Україна – так піклуватися про своїх військових спостерігачів поки що не можуть. Тому ми, звісно, ці гроші, як могли, економили, хоч за них ще треба було харчуватися і сплачувати за житло».
Помешкання військові спостерігачі винаймають у місцевого населення. Представники кожної країни жили в окремому будинку. Тому в Грузії був свій «український дім»: «Ця оселя відповідно обладнана, з урахуванням правил безпеки. Тобто скрізь – металеві двері, заґратовані вікна, люки, адже випадки нападів на помешкання співробітників місії трапляються й донині».
На найскладніших ділянках – таких, як патрулювання в Кодорській ущелині, – військові спостерігачі працюють добровільно. І практично завжди серед них були українці. Тому наших співвітчизників надзвичайно цінують за сміливість та професіоналізм.
У Вадима Мисника – сім’я. Але він будь-якої миті готовий виконувати найвідповідальніші та найризикованіші завдання. І хоч за плечима у Вадима Дмитровича – десятки років військової служби, рідні все одно постійно хвилюються за нього. Проте розуміють: зголосившись поїхати у Грузію, він просто не міг вчинити інакше. «Це – дивовижна країна, – говорить Вадим Мисник, – справді, благодатний край, в якому живуть чудові люди. Цю країну і цих людей не можна не полюбити, побувавши там хоча б один раз!»
Суджа, біля одного з об'єктів російського дисонансу (совковий ідол, який, за версією Кремля, створив Україну)
Українські військові забезпечують необхідним цивільних Курщини, яких покинули місцеві можновладці
Сергій ДЗЮБА
