Розбита ікона
Іноді накривають дитячі спогади… Образи рідних уже не такі чіткі, а от їхні слова, звички, перестороги… Ніби вчора…
– Не гарцюйте, як коні! Ви ж на печі! Провалите серед зими! – сварить нас бабуся. І ми заспокоюємося, хоч і не надовго. Бо піч у сільській хаті – то особливе місце для дітей.
– Не гили ті двері! Ану розвернися та лобом! Ікони попадають! – і вже наступного разу, «влітаючи» до хати, трохи думаєш, бо віриш бабусі: розбита ікона – то дуже погана прикмета. Іноді, коли двері таки дуже гупали, а бабусі не було у хаті, щоб накричати, я все ж поглядала на образи… Не дай Боже їм упасти!
А перед очима – порожній правий рукав піджака тітки Паші. Вона його запихала у кишеню піджака. Разом із іншими родичами тітка приїздила до нас на храм із сусідньої Срібнянщини пароконкою. На воза всідалося чимало родичів. Рідні по лінії дідуся і бабусі тітки і дядьки згадували своє хто воєнне дитинство, хто юність. Жінки за столом всі випнуті хустинками за вуха, а тітка Паша – під бороду. І коли кінці хустини, бувало, роз’їжджалися, вона швиденько і вправно однією рукою зав’язувала її.
Тітка Паша однією проривала буряки, сапувала нарівні з усіма сільськими жінками. А ще вишивала рушники, скатертини і обдаровувала родичів. І не менше, як років двадцять працювала сільською листоношею…
Коли роз’їжджалися храмові і ми, діти, допомагали мамі та бабусі прибирати зі столу, чули знову історію про… розбиту ікону.
* * *
У Паші з Павлом було довоєнне весілля. Щедре і таке веселе, яке тільки могло бути на той час у селі! Навіть фотограф якимось дивом потрапив на нього і зробив єдине фото, яке тільки і залишилося на пам’ять від їхнього короткого сімейного життя. Бо ж тільки після Великодня побралися, а влітку і війна… Пішов її Павлуша у перші дні. А вона зосталася одна у хаті з тією весільною фотографією, до якої ночами говорила. Таки заздрила тим, у кого дітки. Хоч і важко, та є для кого жити. Павлуша її сиротою зостався, не мав роду. А діток ще не встигли завести. І двох місяців не прожили у парі… Чи не встиг він листа написати, чи розгубилися ті листи на воєнних дорогах? Вона не знала. У серпні 1941-го принесли їй повідомлення, що її Павлуша пропав безвісти. Те повідомлення вона перечитувала щовечора, а як у вересні прийшли окупанти, то сховала у ящичок під полом. Молилася як уміла, своїми словами… і вірила.
У 1943-му, як звільнили село від нацистів, всю роботу по відновленню колгоспу тягли на своїх плечах жінки. Було, жартують над нею, мовляв, ти майже дівка, ще й парубка собі знайдеш. Бо більшість вдів із дітьми, а ти, ніби й не вдова зовсім, бо «пропав безвісти» – це не загинув!
Іноді сердилася… Що зрозуміть чужим людям! Чоловіки з госпіталів повертаються, і тут, у селі, прямо тобі «нарозхват». Хтось ревнує, хтось злиться. А вона просто чекає. Всіх, хто повертається, розпитує, чи не стрічали де у госпіталі. Вже і 1945-й промайнув… Немає.
Не один сватався до Паші. Відшивала!
– Я Павлушу жду! А вернеться у свою хату, а я тут приймака прийняла! Я так не можу! – така була відмова.
Боялася комусь і розказати про те, що іноді вночі чує у хаті Павлів голос. Бо назвуть її дурною і все. Того вечора довго вишивала біля каганця. Плакалося… Ледь заснула, і приснилося їй, що Павло просить відчинити під вікном. Вона ніби схопилася – і стрімголов до дверей. Та так ними гупнула, що ікона звалилася з покуті і розбилася. Вона й справді схопилася і добігла сонна до дверей та оговталася аж тоді, як за клямку взялася. Глянула на ікони – на місці. Та уперше за всі роки відчула, що немає її Павла, не повернеться… Вперше відчула себе і справді вдовою… Гупнула на коліна перед образами і вже просила не здоров’я йому, а упокоїти душу убієнну… Бо хто ж за нього молився?!
Вранці і сили не було піднятися. Руки тремтіли. Ноги не слухалися. Попоралася і знову лягла. Як бригадир на порозі:
– Пашко! Ти що? Лежиш? А на роботу?!
– Я хвора…
– І чого враз?! Учора ж що грім була! – запитав сердито. – Давай швиденько до січкарні! Коровам січку треба! А ти лежиш!
– Я… Я… Павлушу вночі похоронила… – мовила із сльозами.
– Ти здуріла?! Його вже п’ять год як немає, а ти вночі похоронила! Не мороч голову! Як не будеш за півгодини у клуні, то не знаю, що зроблю! Не обижайся тоді! – і побіг.
Треба іти… Розчісувалася перед дзеркалом, заплітала косу і викладала її віночком, як на свято… Не плакала, а сльози струмками текли по щоках. Прикривала за собою двері, ніби і не з силою, а їх ніби хтось ухопив та гупнув. Може, протяг… І від того ікона з покуті гупнула на підлогу і… розбилася. Як у сні!
Паша стояла розгублено кілька хвилин. Не піти – бригадир просто загубить! Сказать, що злякалася і що розбита ікона – то поганий знак… На збори винесуть! Ой, буде їй! Не пішла, а попленталася.
Жінки, які крутили колесо січкарні, неприязно зиркали на неї, і Паша це відчувала. Вона має буть, як усі, вона не повинна була спізнюватися… І швиденько подавала солому у жолоб. Ножі гострі-гострі! Одна мить – і рукав її розтягнутої кофтинки вже закрутило… Жінки кричали, зупиняючи те колесо січкарні. Паша пам’ятає тільки кров, багато крові і… голу кістку своєї руки. Відтяло майже до ліктя. Через тиждень прооперували і видалили решту руки, бо починалася гангрена. Хотіла померти тоді в лікарні – не дозволили, врятували. Аж напровесні повернулася Паша у свою опустілу хату. Зібрала розбиту ікону на долівці.
– Поможи мені, сестро, – прийшла відразу її старша сестра Катерина.
– Як і чим? Я ж каліка тепер!
– Та яка ж ти каліка?! Голова є, і ноги носять. Ну, одна рука в тебе. Так скільки таких є, як ти… У мене троє дітей, і я ж вдова… Хай у тебе Оля поживе. Вона он кашляє, їй треба їсти краще, а за всіма не встигає дома… Та й поможе щось тобі.
І понеслися літа! Паша не могла дати волю своїм болям, бо у неї була Оля. А у Олі була тьотя Паша! Так і жили. Оля вийшла заміж, і вже Паша жила у великій сім’ї. Трьох внучат вигляділа!
* * *
Бувало, заїхавши у гості, бачила як тьотя Паша однією лівою чистить картоплю. Або каченятам кришить кропиву… Доброзичлива і життєрадісна. На жаль, не залишилося жодної фотографії. Тільки в уяві виринає віз, на якому їдуть родичі на храм… Бо пам’ять людська – то велика сила. Якби ж моя воля… то тітці Паші я поставила пам’ятник у її селі і вибила б на камені довгий рушник, хрестиком вишитий…
Олександра ГОСТРА
