Радониця, Діди, Проводи, Гробки..
Називали їх по-різному – ці кладовищенські дні поминання та вшанування пам’яті предків.
Насправді Радониця тримається дня, який є дев’ятим по Великодню – тобто вівторка. Проте парафіяльні священники, маючи в підпорядкуванні кілька сіл із відповідними кладовищами, а часто й не одним, фізично не могли встигнути відслужити в усіх громадах за один день. Саме тому в одних селах Діди проводили в понеділок, а в інших – у вівторок. У своїй основі Радониця бере початок ще із часів язичництва, поступово трансформуючись під впливом християнства.
Спираючись на розповіді старожилів та власні спостереження, спробую проаналізувати, як відзначали Діди у моєму селі Москалі, що на Чернігівщині, протягом останнього понад століття.
Кладовище с. Москалі на Чернігівщині
Початок ХХ ст.
Визначеним днем для «Діедуов» є понеділок. За релігійними канонами цей день не вважається святковим. Із самого ранку селяни пораються на городах і займаються домашніми справами. А ближче до обіду перевдягаються в більш пристойний одяг, складають у кашолки все необхідне й рушають до кладовища, намагаючись прибути завчасно – щоб до приходу священника з причтом устигнути все підготувати.
Зазвичай заходять і виходять з кладовища через так звані церковні ворота, бо вважається, що саме там душі померлих зустрічають і проводжають своїх близьких. Якщо ж прошмигнути на кладовище іншим шляхом, цьогорічна зустріч із предками може не відбутися.
Назва «ворота» – умовна. У давнину сільські кладовища не мали ані парканів, ані справжніх воріт. Територія обмежувалася зовнішньою канавою й внутрішнім земляним валом. Натомість у якомусь визначеному місці з боку села в окопному рові залишали проміжок нечіпаної землі завдовжки два-три метри – саме через нього поховальні процесії та відвідувачі потрапляли на кладовище.
Кожен, хто заходить на цвинтар, має тричі перехреститися й подумки або вголос висловити те, що лежить на душі: привітатися, сказати «Христос воскрес», побажати вічного спокою й Царства Небесного. Якщо це чоловік, то перед тим, як перехреститися, він повинен зняти головний убір.
Небіжчиків з одного роду намагалися ховати поряд, тож кожен прямує до могил своїх родичів. Самі могили за окресленням меж могильної ями часто мали вигляд городніх грядок. Їх ніхто не обрізав і не зменшував. Якщо могила починала западати, її обкопували заступом по периметру, викопану землю підкидали на поверхню й ретельно розрівнювали.
Поховальні хрести на могилах скрізь були дерев’яними. Якщо із часом хрест підгнивав і падав, його вже не вкопували вдруге, а клали вздовж могили. Згодом він прикривався барвінковим килимом і тихо зіпрівав. Нових хрестів на старі могили не ставили, адже вважалося, що нести на Страшний суд два хрести покійнику буде заважко.
Свяченим яйцем – здебільшого воно лише одне – тричі обкочували кожну могилу за годинниковою стрілкою. Нагнувшись, тихо йдучи, людина обходила навколо могили; після кожного кола зупинялася, випростувалася й, перехрестившись, промовляла: «Христос воскрес», після чого цілувала хрест. Якщо на могилі хреста не було, просто хрестилися й виголошували «Христос воскрес».
Свячене яйце – яке не призначалося для дітей (а радше – для птахів) – загрібали в землю під хрестом на визначеній могилі.
Затим принесеними з дому рушниками прикрашають могильні хрести, дбаючи про те, щоб не закрити форму хреста. Самі могили покривають настільниками або хустками – на власний розсуд.
Свячену паску та гостинці розкладають на хрестових перекладинах, обабіч центрального стовбура. Якщо могила без хреста – на покриття могили або просто на могилу у голові покійника.
На могилу, вкриту настільником, виставляють посуд із їжею для поминальної трапези, прикритий зверху тарілками. Дехто розміщує все на одній могилі, інші ж розносять окремі страви до могил кожного з померлих родичів.
До приходу священника має бути також підготовлений стіл для панахиди. Стіл, обов’язково покритий скатертиною (голого стола з хати не виносять), беруть у найближчому до кладовища сільському дворі. На нього викладають паску, яйця, подають поминальні граматки.
Після відправи люди розходяться до могил своїх рідних.
Уважалося, що столів, для тіснішого спілкування з відійшлими – щоб бути ближче до них, – на кладовищах не мало бути. Визначена серед усіх застелених скатертинами могила слугувала своєрідним столом. Кругом неї, обережно присідаючи, запрошуючи душі померлих, ділили поминальне коливо – відварене ячне зерно, щедро змащене медом.
Гучних розмов уникали, щоб не порушувати спокою відійшлих, і тихо трапезували. Допускалося пригублення спиртного – переважно фруктово-ягідних приливанок. Дехто з присутніх після загальної панахиди запрошував священника з півчими розділити поминальну трапезу й відслужити окрему літію на могилах своїх родичів.
Саме їхні післятрапезні молитви подяки ставали знаком, що час закруглятися й рушати додому. Люди підводилися, збирали посуд, знімали рушникове обрамлення з хрестів, скатертини й хустки з могил, усе складали до кашолок.
Хрестячись і промовляючи «Вічний покій» та «Царство Небесне», цілували могильні хрести й розходилися по домівках.
Паски, яйця та інші гостинці, покладені на могили як милостиня за померлих, залишалися для дітлахів, які з нетерпінням чекали на цю частину обряду.
Виходячи з кладовища, люди розверталися, тричі осіняли себе хресним знаменням і в процесі робили кілька кроків назад – на знак шани та прощання з предками.
1960-1980-ті рр.
Уже дозволене відновлення могил: кожен на свій розсуд надає їм форму. Підгнилі старі хрести, що впали, тепер можна підняти й укопати заново або ж скинути в окопну канаву й замінити новими – металевими. Де-не-де замість хрестів встановлюють пам’ятники.
Ще поодиноко спостерігається одноденне обрамлення могил рушниками. Увійшли в моду занавіски на хрести, що складаються з трьох частин: двох кінців і поперечини – за зразком хатніх занавісок для ікон. Їх спеціально шили із ситцю, гардини чи навіть розрізаних ситцевих хусток. Дехто вже не шкодує й вивішує на постійне вишиті рукотвори. З’являються також коленкорові та синтетичні вибійчані рушники.
Рідко вже хто тричі обкочує могили свяченим яйцем – здебільшого тричі креслять ним хрест на могильному холмі. Разом зі священником, а за його відсутності – лише з місцевою півчою, люди тричі з пасхальними співами обходять кладовище.
На спеціально встановленому панахидному столі служиться панахида, під час якої читають поминальні записки. На самих могилах майже ніхто більше не обідає. Люди лаштуються між могилами, розстилаючи клейонки та покривала.
Про коливо вже майже забули. А якщо хтось і приносить його, то у вигляді розмочених у підсолодженій воді бубликів. Страв і спиртного стає дедалі більше: тепер не лише вино, а й самогон чи «казенка».
Трапляються випадки зловживання алкоголем: куріння на кладовищі, перебір спиртного й навіть п’яне лежання поміж могилами. Новою традицією стало залишати на могилах наповнені чарки зі спиртним – мовляв, для померлих. Однак ця звичка дає можливість тим, хто прочумався, похмелитися й знову прилягти або прийти сюди ще й назавтра...
1990-2020-ті рр.
Людей у селі залишилося мізерно мало – майже всі поповнили могильні ряди. На Діди тепер сюди з’їжджається чимало містян – вихідців із села. Свячені паски та яйця на могили рідних приносять і досі, щоправда, качанням святого яйця чи навіть малюванням ним хреста вже майже ніхто не переймається.
Майже ігнорується й традиційне «Христосання» з могильним хрестом.
Далеко не всі нині застеляють могили рушниками або настільниками – найчастіше обмежуються лише маленькою серветкою. Заморочуватися з великими настільниками вже майже ніхто не бажає.
Натомість донедавна було справжнє засилля пластикових вінків, букетів, гірлянд, якими прикрашали хрести, пам’ятники й могили. Тепер більше віддають перевагу різновидам штампованих рушничків. Використаними прикрасами нерідко переповнені навколокладовищенські рови, бо ніхто їх не прибирає й не вивозить. Показово прибирання відбувається лише в центральному селі місцевого старостату.
У моду увійшли надгробки-квітники, тоді як навколомогильні металеві огорожі поступово демонтують і виставляють за межі кладовища.
Імовірність справжнього духовного зближення з предками тепер здебільшого відсутня. Душі померлих, здається, попираються ногами засідалих за столами. Сучасні Діди більше нагадують гучні зустрічі живих із живими – родичів, друзів та односельців, – що супроводжуються веселими посиденьками за столами, які подекуди височіють навіть над занедбаними могилами...
Юрій ДАХНО, краєзнавець
