Повернувся з Європи, щоб захистити рідний дім
У нього була улюблена вискооплачувана робота в Європі, спокійне та розмірене життя, але в одну мить він вирішив покинути розманіжений Захід, взяти до рук зброю і стати на захист України. 53-річний Володимир Гльовкий через любов до полювання отримав від командира позивний «Мисливець», тепер у «Мисливця» інші пріоритети й інша здобич.
Батька просто викинули з хати
Він з тривогою та з відчуттям помсти дивиться на те, що наробили в його батьківській хаті непрохані гості. Вибиті двері, розкидані документи, вщент перевернуте все, окрім комсомольського квитка. Цей квиток Володимир Гльовкий тримав десь далеко в старій шухляді як пам'ять про свою юність. Цікаво, що ідейні нащадки більшовиків бережливо виставили цей квиток на дзеркало, як щось святе і нетлінне. Все навколо – догори дном, а комсомольська пам'ять – в рамочці. І це люди, які називають себе носіями православної віри…
Село Товстоліс, де живе батько пана Володимира, видно з балкона чернігівської багатоповерхівки – настільки близько до обласного центру підійшли «орки». «Орки» – тільки так після 24-го лютого він говорить на тих, хто посмів поглумитись над його батьком. Його, людину, що переживає другу за своє довге життя війну, на старості літ так звані «освободителі» викинули з власної оселі. Іншу ж хату, що належала матері, пограбували, винісши звідти навіть настінний електронний годинник.
«Ніколи не пробачу їм цієї наруги», – рівно, але з відчуттям злоби говорить Володимир Гльовкий.
«Гльовкий. Доволі рідкісне прізвище навіть для Чернігівщини», – зауважую я.
«Це суто поліське прізвище, похідне від слова «глевкий». Я більше не зустрічав нікого з таким прізвищем», – відповідає боєць.
З Європи – на війну
Як і належить справжньому поліщукові, Володимир – любитель полювання. Через це побратими дали йому позивний «Мисливець». На війну чернігівський «Мисливець» потрапив буквально з-за керма вантажівки. Все життя Володимир Гльовкий працює далекобійником. Спочатку возив вантажі до росії, а після 2014-го року вирішив більше ніколи не відвідувати цю країну і перебрався до Європи.
«Широка війна застала мене поблизу міста Тулуза, на кордоні між Францією та Іспанією, – розповідає воїн. – Я прокинувся близько п’ятої години ранку, заварив за звичкою каву і увімкнув музичний канал. Там замість музики йшли новини, в яких згадували Україну, Зеленського та Путіна, – продовжує колишній далекобійник. – Оскільки я довго працюю в Європі, то мову їхню розумію. Зрозумів, що почалася війна… За годину я зателефонував дружині, вона вже стояла в черзі в АТБ і сказала, що в нас дійсно війна».
Після цього пан Володимир подзвонив своєму шефу-поляку і повідомив, що повертається в Україну воювати. Той поставився з розумінням і запропонував допомогу.
«Я доїхав до Вроцлава, поставив фуру і через тиждень вже був у Чернігові, – пригадує Володимир Гльовкий. – Дуже вдячний Польщі, адже від Вроцлава до Києва я доїхав практично безкоштовно. Український паспорт, де-факто, слугував справжньою перепусткою».
Йому пропонували залишитись служити у Львові, але серце тягнуло до Чернігова, де чекала рідня і друзі, які вже доповіли командиру підрозділу про те, що їде поповнення. Тож пан Володимир добре знав, куди він їде і що буде робити. З Києва він дістався попутками до Количівки, а звідти – пішки до Чернігова.
«Ти знаєш, що це квиток в один кінець?»
Ось як розповідає про свої перші враження про Чернігів: «На той час Чернігів вже поступово оточували. Я дійшов пішки до Катерининської церкви, де стояв блокпост, і зустрів там молодих хлопців. З собою, пригадується, у мене була тільки сумка з харчами – ковбаси там різні, сири… Так от молоді хлопці на блокпосту у мене й питають: «Ти куди, дядьку, йдеш»? Кажу їм – «додому». – «Ти знаєш, що це квиток в один кінець?»».
Всім зрозуміло, що мали на увазі молоді бійці, які на той час стояли під постійними обстрілами, однак Володимир Гльовкий дійсно знав свій маршрут.
«У той самий день, коли почалася війна, я домовився з другом про те, щоб він забрав мене до себе в підрозділ. Я вже знав, куди я їду і що мене чекають. Я знав, що потраплю до «Кліща» (командир спеціальної групи). Командир, звісно, супер. Поговорив зі мною і дав позивний «Мисливець», – пригадує захисник Чернігова.
Перший бойовий вихід їхньої спецгрупи відбувся в село Количівка – фактично передмістя Чернігова. Там стояв передовий блокпост Нацгвардії, а їхня група отримала завдання зупиняти бронетехніку противника, яка намагатиметься прорватись до Чернігова.
«Їх танки близько до нас не доходили, відстрілювались з позиції і відходили, – розповідає «Мисливець». – Щоб дістати їхній танк, нам треба підібратись до нього хоча б на 600-800 метрів. Візуально від нас вони були на відстані двох кілометрів, тому нашими англійськими «подарунками» (мається на увазі NLAW (англ. Next Generation Light Anti-tank Weapon) – шведсько-британська переносна протитанкова керована ракета малої дальності, – Авт.) їх було не дістати. Підібратись ближче було ризиковано, командир нас беріг, щоб нас, бува, не повбивало раніше часу», – посміхається воїн.
«Між нами і ними – прірва»
Основна робота, яку виконував бойовий підрозділ «Мисливця», – це розвідка, обрахунок сил противника та передача даних командуванню. Далі за їхніми обрахунками працювала наша артилерія. Звісно, вони мали бути точними, адже кожен боєприпас у напівоточеному Чернігові був на вагу золота. До того ж російські війська за звичкою прикривались цивільними об’єктами, розміщуючи військову техніку під хатами, школами, дитячими садочками.
Власне, в цьому, вважає боєць, і є вся принципова різниця між нами і ними – ми захищаємо жінок і дітей, вони ж прикриваються ними. Світогляд і менталітет – ось що розділяє нас. У силу своєї роботи Володимир Гльовкий бачив справжнє життя в росії – ту непролазну бідність, відсутність доріг і елементарних умов, що несе цивілізація.
«Росія живе в 19-му столітті. Я їздив аж до Урала і бачив, як вони живуть. Росія – це 100 кілометрів від москви і пітера, та й то багато, решта – Середньовіччя. Чорні дерев’яні зруби, ні паркану немає, нічого. Коли ж заїжджаєш в бік Білгорода, там вже більш охайні хатини. Територіально це – росія, але етнічно там живуть українці, це окупована росією територія України. Цей дисонанс між ними та нами дуже контрастний, – каже «Мисливець». – Якщо посеред їхніх дерев’яних зрубів-«ізб», бувало, траплялося бачити прибрану хату з рушниками, то там точно живе українець або українка. Я, думаю, проблема навіть не у їхній верхівці, проблема в їхніх головах. Вони застрягли в Середньовіччі, а натомість радіють тому, що мають ядерну зброю та ракети, які можуть руйнувати побудоване не ними. І це насправді печально. Між нами і ними є величезна прірва».
Ось і зараз, після звільнення Чернігівщини, доводиться Володимиру Гльовкому разом із побратимами очищати землю від «подарунків» «старших братів». Наразі їхня основна робота – це розмінування територій.
«Деякі знахідки розміновуємо, деякі знімаємо, а деякі на місці підриваємо, бо гранати бувають із секретами. Там, де щось серйозніше лежить, передаємо дані саперам ДСНС», – говорить «Мисливець».
Мисливець, який полює за мінами
Підрозділ "Кліщі" розміновує територію в одному з сіл Чернігівського району
Каже, роботи для саперів щонайменше років на десять. Як людина, яка цікавиться історією, Володимир Гльовкий наводить приклад Другої світової війни – тоді в лісах України було чути вибухи до 1965-го року. З нинішніми технологіями розмінування відбуватиметься значно швидше, однак років десять ходити в місця, де були бої чи стояли ворожі війська, буде небезпечно.
Віталій НАЗАРЕНКО, фото автора
