«Поліські дзвіночки» весь світ зчарували
Виступає дитячий ансамбль ударних інструментів «Поліські дзвіночки»...
Відтоді, як вперше прозвучали ці слова з чернігівської сцени, минуло понад три десятиліття, а географія його виходів на публіку розширилась до глобальних масштабів. І скрізь – як на теренах колишнього Радянського Союзу, так і в багатьох зарубіжних країнах – радував глядачів своєю неординарністю. Справді, з творчим колективом такого роду – зовсім юний вік учасників і високий рівень виконавської майстерності – глядачеві зустрічатися раніше не доводилось.
Це прецедент у музичній практиці. А створив його за порадою видатного ксилофоніста, викладача Харківського державного інституту культури Валерія Новака новоспечений випускник цього вишу Юрій Карпенко.
У цьому факті бачиться висока оцінка вимогливого викладача здібностей старанного студента. Новак запевнив Карпенка, що він не пошкодує, якщо йому вдасться це зробити, оскільки піонерам будь-якої нової справи, як правило, щастить.
Так воно і сталося. Отож, на виправданість назви цього матеріалу хочеться завершити розлогу преамбулу до нього словами заслуженого артиста України, професора Національної музичної академії імені Петра Чайковського, засновника кафедри ударних інструментів Володимира Колокольнікова: «Він (ансамбль «Поліські дзвіночки») з успіхом довів не лише право на існування, а й підкорив своїм звучанням вибагливу Європу».
Внутрішній потяг до музики Юрій Карпенко відчув ще в ранньому дитинстві. Він одержував неабияке задоволення від звуків, що лунали після удару по металевих предметах палицею чи й просто кулаком. Скажімо, по дну перевернутого відра чи каструлі. І то були не просто спонтанні дитячі пустощі – такий спосіб звукодобування поступово ставав для Юрія потребою душі. Друзі-ровесники почали помічати, що звуки ті не такі вже й безладні, як спершу здавалося. Вони не дратували, а навпаки – заспокоювали.
– Та у тебе ж виходить не гірше, ніж у того бубоніста, що грав на весіллі, куди ми бігали подивитись на молоду й молодого, – казали вони.
А Юрко тільки посміхався. Він все глибше утверджувався у своєму амплуа. Звісно, грати на весіллях майбутній маестро навіть подумки не допускав, а уявляв себе серед гурту з великим барабаном на великій сцені.
Пізніше, коли дерзновенні мрії стали реальністю, себто під його орудою задзвеніли «Поліські дзвіночки» так принадно, що привернули увагу навіть суто прагматичних газет, в інтерв’ю одній з них маестро Карпенко так і скаже: «Я народився ударником!».
– Юрію Павловичу, отже, на власне переконання ви «народилися ударником», змалку визначились зі своїм покликанням, але тема «знайти себе в собі», здається мені, до кінця не розкрита. Не кожній з відданих своїй заповітній мрії людині вдавалося реалізувати її з об’єктивних причин. Досить згадати хоча б статтю конституції пори нашої молодості, яка гласила: «Вільний вибір професії з урахуванням суспільної необхідності». За достеменну точність цитати не ручаюся, а зміст перевірений на собі: на факультет журналістики конкурси для абітурієнтів в 50-60–ті роки минулого століття були настільки шалені, що деякі абітурієнти навіть не пробували на них вступити. Не простіше було з цією проблемою і в інших гуманітарних вузах. Як у цьому контексті складалася Ваша музична кар’єра?
– На щастя, мені не довелося долати жодних перепон на цьому шляху. Можливо тому, що був належно підготовлений до вступу. І допоміг мені в цьому сприятливий збіг обставин. Ще у шкільні роки доля звела з чудовим музикантом і доброї душі людиною Анатолієм Миколайовичем Бельманом, який керував у школі №14 духовим оркестром. Він знав про мої «ударницькі» витівки і як фахівець з розумінням до цього ставився. Але оскільки для мого уподобання не було відповідних інструментів, був радий і такій можливості долучитися до музики, так би мовити, на постійній основі. Тим більше, що школа – неподалік від домівки, отож для поєднання основного і додаткового заняття було дуже зручно.
– Скільки ж Вам було тоді років?
– Вісім... Не приховую: втома давала про себе знати. Тричі на тиждень, після уроків Анатолій Миколайович проводив з нами індивідуальні заняття і репетиції, добиваючись від нас, майбутніх музикантів, повної віддачі. Він був доброю, але вимогливою людиною. Часто нагадував, що музика і мистецтво взагалі не знає скидки на молодість: взявся за гуж – не кажи, що не дуж.
– А малий Юрко, мабуть, і на інтуїтивному рівні розумів правильність цієї настанови?
– Авжеж, тому й старався з усіх сил, аби навіть на репетиціях не допускати під час гри найменших огріхів, не кажучи вже про концертні виступи.
– Словом, ви стоїчно йшли «через терни до зірок», поки увійшли в свою улюблену іпостась, що сталося в далекому 1982 році. На той час я працював у молодіжній газеті «Комсомольський гарт» і був автором публікацій про дебют «Поліських дзвіночків». А потім і багатьох наступних. Уважною була до успішного становлення ансамблю і «Деснянська правда», а також республіканська преса того часу. Я вже не кажу про численні обласні видання, що з’явилися після здобуття Україною незалежності, до яких належить і «Чернігівщина». Думаю, слушно буде нагадати читачам найбільш пам’ятні епізоди творчої біографії ансамблю і його керівника. Вашими вустами і відкидаючи зайву скромність. Адже здобутки ці загальновизнані. Нехай поштовхом для сміливості в цьому сенсі стануть слова уже згаданого В. Колокольнікова...
– Мені хотілося б все-таки почати не з деталей, а з узагальнення. Отже, з часу створення ансамблю «Поліські дзвіночки» він в цілому і його окремі солісти отримали близько 250 нагород, стали лауреатами міжнародних, всеукраїнських, обласних і міських фестивалів, конкурсів, інших культурно-мистецьких заходів. Багато моїх вихованців навчаються у престижних мистецьких вишах, а також працюють у популярних творчих колективах України та зарубіжних країн. Стосовно ж окремих епізодів, то часом самому не віриться, що вже через рік після створення ансамблю він став лауреатом республіканського телетурніру «Сонячні кларнети» (1983). Це виявилось неабияким моральним стимулом для моїх вихованців. Вони повірили в свої сили і зрозуміли смак популярності, а головне посилили до себе увагу засобів масової інформації, що, в свою чергу, відкрило дорогу до ширшого визнання їхнього таланту.
Результат: присудження обласної та республіканської комсомольських премій (відповідно 1985 та 1989 роки).
У 1986 році ансамбль виступив на всесоюзному телебаченні та на святковому урядовому концерті кращих професійних колективів та солістів у Палаці культури «Україна» під орудою режисера-постановника, народного артиста України Бориса Шарварка, а в 1991 році взяв участь у всеукраїнському музичному віче «Незалежність».
Саме завдяки щасливій долі мого дітища вдалося побачити світ. І де б ми не виступали – в Німеччині, Швеції, Польщі, Чехії, Єгипті, інших країнах, – я і мої вихованці переконалися, що справжню музику люблять скрізь. А для цього варто продовжувати розпочату справу.
– В чому щиро бажаю вам подальших успіхів. І на завершення ліричний експромт – комплімент:
«Поліські дзвіночки» – музична перлина.
Знає про них не лише Україна,
А й зарубіжжя – близьке і далеке,
Є чим пишатись маестро Карпенку!
Німеччина, Швеція, Польща, Єгипет...
Багато «дзвіночки» побачили світу,
І всюди їм гаряче аплодували.
«Поліські дзвіночки» весь світ зчарували!
Василь Щербонос, член НСЖУ
