ЖИТТЯ ЯК Є
Похорон
Останній осінній день-недопалок прощався колючим снігом. Вітер пронизував до кісток подорожніх, завивав то страшною дикою звіриною, то скиглив малим, безжально викинутим на вулицю цуценям. Ніби десь шукав собі притулку. Не знаходив тут, поміж одинокими невеличкими хатами – залишками колись великого села. Обшарпував кожну хатинку, ніби збираючись і їх, останні, знести геть у яр, щоб уже ні села, ні хутора… Та ще є цвинтар – хрестів не звалити, в яр не зіпхнути. Брязкотять об хрестики металеві віночки, ніби музику видзвонюють, радіючи, що у новому ряду глибочіє свіжовикопана яма.
… Капітан із Сіриком знехотя топчуть сніг. Сьогодні вперше із воза перепрягли їх у сани. Після важкого воза сани здавалися такими легенькими, навіть навантажені силосом, ніби самі бігли за пароконкою. Але їздовий все поганяв і поганяв їх, без кінця-краю згадуючи і Бога, і матір. Та їм не звикати, наслухалися своїми кінськими вухами яких хоч балачок від свого хазяїна. Бувало, таке плів на них, що і в конячій голові місця не вистачало для таких дурниць, а бувало, п’яним ліз до конячої морди цілуватися та все розказував їм, які вони хороші, і який цей світ немилосердний. Бувало, що і засинав на возі чи санях, і тоді вони везли самі його прямо додому, а там уже жінка чи діти несли свого батька у хату.
Сьогодні коні непривітно блимали на нового їздового – не хазяїн він. Поспішав кудись, згрібаючи швидко силос із саней, підмітаючи їх віником, і лише коли звелів коням іти по в’їждженій ними дорозі від ферми до хутора, прискорили крок і все зривалися побігти підтюпцем.
Вже два дні не їздили вони цією дорогою, і дядькові доводилося їх стримувати. Зупинилися звично біля давно не фарбованих воріт, які скрипіли на вітрі розчиненими ворітницями. Капітан із Сіриком чекали, що ось-ось вийде господар, покудлає їхні гриви, винесе води. Та у дворі сновигали незнайомі люди, поміж якими не було Петра. Не дочекалися коні, затупцяли ногами, завертіли головами, коли чоловік виніс яскраве рядно і почав ним застилати сани. Вони зачули щось недобре – весь свій кінський вік возили сіно, солому, жом, гичку, що ж тепер змусять їх везти? І де їхній хазяїн?
Петро лежав під образами, схрестивши на грудях руки. Біля нього Галя та трійко їхніх діточок шморгають носами. Петрусь, найстарший, вже парубок, тримає за руку найменшу сестричку, середульша Тетянка горнеться до мами. «Вечная память, вечная память…», – виводить півча. Сусіди витирали сльозу, хрестилися і не могли утриматися від балачок.
– Отакий молодий, отакий золотий…
– Згубив сам себе…
– Скількох та горілка на той світ послала…
– А людиною ж був!
– Кого хоч та гадина затягне, ой, затягне…
– І вчився ж ловко, і агрономом робив…
– А з хазяйства нікого немає?
– Забули вже там про нього давно. Тепер живі нікому не потрібні, не те що мертві.
– Та хоч би вінок принесли, він же заробив…
Балачки перервало суворе батюшчине: «Рідні, прощайтеся».
Галя не вміла голосити, тільки плакала мовчки і гладила його холодну руку. Нічиї інші, крім цих, ніколи не обіймали її, ніякі інші й не били…
Ніби кам’яна стала. Не могла усвідомити, що вона вже одна. Ось і справили двадцятиріччя весілля. Вони навесні побралися, і Петро обіцяв їй, що навесні обов’язково з горілкою зав’яже, і вони ще будуть щасливими, як колись, двадцять років тому…
Галя ж його у армію провела ще школяркою, і з армії дочекалася. Не жарт – цілих два роки! Нікому жодного разу не дозволила себе із кіно провести, хоч і були залицяльники. Вчилася у місті на агронома. А як прийшов Петро із армії, то і він пішов учитися. Його ж після Афгану поза конкурсом взяли. І весілля їхнє всім селом гуляли майже тиждень! Як не радіти за таких розумних, красивих молодих людей!
– На вас усе село надіється! Вам тут жить і коріння своє пускать! – сам голова колгоспу вітав.
Так і починали. І на роботі лад, і вдома старалися. Двійко діток одне за одним народилися. І стало Галі ніяк агрономом робить. Робота все поміж чоловіками, а Петро до кожного стовпа ревнує. А, може, привід шукає, щоб напитися… Пити ж йому не можна, бо як тільки трохи перебере – «дах» зносить. А після болить йому голова… і дуже болить… І плаче він, і «стріляє». Тоді і Галя, і діти, і мати тікають та ховаються. Протверезіє, то проситься і клянеться, що більше буде так.
Пішла Галя дояркою на ферму, та і його скоро «попросили» з агрономів у фуражири. Вже ніхто йому не вірив і не довіряв, тільки Галя. А може, думала, після сорока не питиме. Обіцяє ж. Хороший він і добрий, як не п’є. Раніше пив у компанії, а як пішов на ферму, нікого із старих друзів і бачити не хотів. Ні з ким не спілкувався, хіба що з кіньми. А це зовсім чудним став.
Пив день, два, три, а потім перестав. Проснувся опівночі, збудив Галю. І так, по-доброму говорить.
– Сідай, побалакаємо.
– Здурів, чи що? Про що серед ночі?
– Про життя, Галю… Закінчується воно, пропив я все. Ти тільки і поймеш мене, не міг я інакше якось. Не зупинився… Брехня мене вбивала. Брехня всюди… Всі брехали, тільки ти ні, та ще коні. А як нап’юся, все добре. Та не так, як треба. Прости мене, Галю, за все прости… І дітей бережи… – і заплакав.
Галя ніколи не бачила його сліз.
– Перестань, Петю, ти ще зможеш жити, – серце стислося від жалю, і в цю хвилину простила йому все, – ти ж можеш не пити, зможеш, я знаю, я вірю!
А через день Петро прийшов із роботи, попив чаю, вийшов на вулицю і вже не зайшов до хати. Упав… Лежав на снігу, широко розпростерши руки, ніби хотів всіх обняти на прощання…
Ось і все. Капітан із Сіриком, забувши про воду, яку підніс їм чужий чоловік, косували на сани. Вони не могли знати, що везуть там свого хазяїна, та відчували щось недобре. Побрели проти вітру важко-важко. Петра прикрили віком, аби вітер не зривав покривало. Невеличкий гурт людей, прихиляючись перед вітром, побрів за саньми. Востаннє везли його коні. Не хазяїн керував їхнім шляхом, і вони брели важко і знехотя. Зупинилися недалеко біля ями… Разом із снігом та мерзлою землею падали вслід за домовиною важкі Галині сльози.
Ще якась годинка – і кінчиться цей короткий холодний день.
«Колись і мене отак відвезете, коники, до ями», – грішним ділом, добряче пом’янувши покійника, подумав їздовий, перехрестився і цвьохнув на гнідих. Доки стемніло, вже все замів сніг: і сліди від валянок та саней, і горбик мерзлої землі. Сніг і темна-темна ніч упали після похорону на хутір.
Олександра ГОСТРА
