ДОЛЯ
Погана прикмета
Існує забобон, що коли біля хати посадити ялинку, вона «виживе» чоловіка. А якщо це дерево ще й виросте вище даху, то господар і сам помре, і забере з собою на той світ усіх інших чоловіків родини. Не оминути біди, коли ялин посаджено парне число, до того ж – в один ряд.
Тетяна Лащенко з села Тур’я (Щорський район) виростила дві ялинки. Каже: «Садили біля сільради, і я собі пару саджанців узяла. Приткнула по обидва боки від стежки, що веде до двору. І обидва прийнялися».
Нині ялини майже втричі вищі за хату. Її збудував ще батько. За багато років (господині 9 травня виповнилося 85) будівля ніби поменшала – зіщулилась, осіла. Бабуся живе в ній сама. Батько загинув на фронті. Як пам’ять про нього – на стіні намальована на фанері картина.
– Тут він молодий. Це ще коли служив в армії, – пояснює.
Зі своїм чоловіком вона прожила недовго. Хоч після війни чоловіки були на вагу золота, сама пішла від нього. Плаче: несила було терпіти. Не зупинило навіть те, що чекала дитину.
Сина Анатолія ростила сама. Він став військовим. Уже 10 років, як покійний.
– Помер від інсульту. Залишилася дружина та дві онуки. І правнучка є. Настуся. Тільки приїжджають дуже рідко. Омськ – не близький світ.
У будь-яку причетність ялинок до своїх бід Тетяна Євдокимівна не вірить. Каже: просто доля така. Тим більше, що нещастя почалися набагато раніше.
– Горюю ще з 43-го, – зітхає. – Тоді мене в 14 років забрали в німецьке рабство.
Туди мала їхати сестра. Вона на рік старша. А взяли мене, бо я була за неї вища й крупніша. Та то тільки на вигляд, бо в голові – ще дитинство. Бігати, гратись хочеться. Підручники з літератури, куплені для 6 класу, перечитую, мрію стати вчителькою.
І раптом усе – з ніг на голову. Чужина. Житло – сирий напівпідвал. Ліжко з солом’яним матрацом. Важка праця. З п’ятої ранку до дев’ятої вечора. З двогодинною перервою.
– На те, що я ще дитина, наглядач «знижки» не робив. Хіба дівчата коли пожаліють. Добре, що свої, тур’янські. Годували абияк. Суп навіть олією не заправляли: картопля, іноді – морква чи перлові крупи. Кожній на три дні видавали хлібину. Вона з’їдалася уже під вечір.
Працювали і на полі, і біля худоби. Займалися й суто чоловічою роботою.
– Дуже важко було в лісі, коли заготовляли сосни для будівництва. На кожне дерево – по дві жінки. Спочатку викопуємо його, потім відрізаємо коріння. Далі – засипаємо яму землею, обрубуємо і акуратно складаємо гілля, відрізаємо верхівку, скоблимо стовбур. І не дай Боже щось зробити не так. До печінки діставав цей ідеальний німецький порядок. Наварять на вечерю картоплі в мундирах. Ми такі голодні, що й нечищену б її їли. А треба з ножем та виделкою. І терпиш, підкоряєшся – боїшся.
Привезений «звідти» страх, зізнається, переслідував її все життя. Він був як вірус, від якого неможливо позбавитися. Дарма, що чужина залишилась у минулому, що поруч уже були свої люди.
У рідному селі працювала в колгоспі, потім на консервному заводі – був такий у Тур’ї. На роботі боялася начальства, ніколи не сперечалася, працювала на повну силу. Була в передовиках. Отримувала премії.
І ніколи ні на що не скаржилась.
– Який толк? – стинає плечима. – Захищати все одно нікому.
Тільки один-єдиний раз зробила по-своєму: пішла від чоловіка. І не повернулася, коли він (після народження сина) приходив просити.
– Навіть найбільшому терпінню колись настає кінець, – каже жінка. – З ним неможливо було жити. І дитина б нас не поєднала. Бачитись, спілкуватись із сином я колишньому чоловіку не забороняла. Невдовзі він знову одружився. Але і тут життя не склалося – наклав на себе руки. А я заміж не ходила. Були охочі, та я не зважилась. Робота – ось усе моє життя.
– А свята?
– Їх не було.
– Навіть 9 травня?
– Днів народження я не відзначаю. Правда, у клуб на День Перемоги кілька разів ходила. Згадували з жінками Німеччину. У 46-му нас повернулося в село 11. Тепер залишилось тільки троє. Зі мною.
– Чому тільки в 46-му?
– Дорога додому виявилась далекою. Після того, як нас звільнили американці, поміщик зібрав усіх і сказав: хто хоче залишитися – хай залишається, інші – на всі чотири сторони. З нас не залишився ніхто. З-під Остербурга, де жили, дісталися до Франкфурта-на-Одері. А там радянський військовий начальник запропонував попрацювати для Батьківщини. Так ми опинилися в Уссурійську – на бронетанковому ремонтному заводі.
Старші працювали в токарному цеху, а наймолодшій (Тетяні ледве виповнилося 16) нарешті зробили поблажку – відправили в слюсарний. Додому поверталися майже через весь Союз. Бачила Тетяна і Байкал, і Волгу.
– У Німеччині залишалися ті, кого забрали на початку війни. Прижилися, повиходили заміж. Одна і зараз живе в Польщі, друга – в Німеччині, третя – в Америці. Ще одну аж в Австралію занесло. Була наша і у Франції. Не так давно померла.
– Не шкодуєте, що повернулися?
– Я тоді була надто молода. Та й на роду, певно, було мені написано прожити важке життя вдома. Хоча, хіба тільки мені одній? Одна з наших дівчат – Люба, красуня така, тільки стояти та дивитися – працювала в Німеччині в ресторані. Хазяїн чого тільки не робив: залишайся. І хлопець у неї там був. Усе покинула, приїхала в Тур’ю. Вийшла заміж, розійшлася. Прожила нещасливо.
І ялинок біля її дому не було. Дерева тут ні до чого…
Марта ЗІНЧЕНКО, Щорський район
На фото:
- Тетяна Лащенко біля картини, де зображений батько
- Молода Тетяна
- Ялини біля хати
