Новатор в освіті Бадрі Лолашвілі:
«Який сенс у тому, що я служив в АТО, якщо росіяни захоплять Київ?!»
Ні великі плани в галузі освіти, ні молода дружина з немовлям на руках не зупинили патріота України, уродженця Грузії Бадрі Лолашвілі стати на захист Києва, коли почалася широкомасштабна війна.
Бадрі добре знали в столиці. Він був начальником відділу Департаменту освіти й науки, молоді та спорту, а згодом очолював КНП «Освітня агенція міста Києва». Досяг неабиякого результату в цифровізації освіти та осучасненні галузі загалом.
Чоловік захоплювався технологіями віртуальної (VR) та доповненої реальності (AR). Розробив цілий проєкт Book’VAR – підручник, мобільний застосунок і VR-шолом. Це – комплексна програма для школярів, яка дає змогу набути досвіду, до якого учні зазвичай не мають доступу. Це відкрило абсолютно новий підхід до навчання.
«Перше онлайн радіо «Школа» (радіо П.О.Р.Ш.) – ще один незвичний сучасний інструмент освіти, який реалізувала Освітня агенція під керівництвом Бадрі Лолашвілі. Його мета – залучення учнівської молоді до створення цікавого контенту для своїх однолітків.
Також Агенція підтримує розвиток змагань з робототехніки MakeX, в яких беруть участь учні столиці. У 2021 році був реалізований масштабний проєкт «Електронна учительська», завдяки якому 15 опорних закладів отримали комплексне сучасне обладнання для розвитку дистанційної освіти.
А чого тільки вартувала «Карта освітніх потреб». Це – складна електронна система, яка дозволяє у відкритому доступі отримувати вичерпну інформацію про всі столичні заклади освіти (зокрема дошкільні та професійні/професійно-технічні), від адреси розташування до всієї матеріально-технічної бази та інших відкритих даних. Завдяки цьому проєкту батьки можуть самостійно опрацьовувати інформацію про заклади та обирати для дітей підходящі.
І хоча планів та ідей для розвитку освіти у столичного новатора було дуже багато, це не завадило піти добровольцем на фронт і виборювати свободу та незалежність України.
«Який сенс у тому, що я служив в АТО, якщо росіяни захоплять Київ», – сказав Бадрі Лолашвілі своїй родині, коли почалася широкомасштабна війна. Вже тоді рідні зрозуміли: ніщо не зупинить чоловіка, який завжди був рішучим і принциповим.
«Всі обирали те, що їм легше давалося, а він завжди доводив собі, що може краще»
Бадрі народився в Грузії у родині грузина та українки. Коли хлопцю виповнилося три роки, родина переїхала у селище Драбів, що на Черкащині. Звідси мама Бадрі – Лариса Павлівна.
«Бадрі з дитинства цікавився усім. Був допитливим, – пригадує мама загиблого героя Лариса Лолашвілі. – Йому легко давалося навчання, коли пішов до школи. Бувало, згадає вранці, що не вивчив вірш, доки дійде до школи – вже знає. За журналами «Єшко» вивчив англійську. А коли їздили до родичів у Грузію, він блискавично запам’ятовував грузинські вислови».
Хлопець ніколи не шукав легких шляхів у вирішенні будь-яких питань, а навпаки – виявляв свої слабкі місця і допрацьовував.
«У випускному класі йому сказали, що у нього з фізики виходить четвірка, і Бадрі спеціально обрав серед іспитів на вибір – фізику. Всі учні вибирали, що легше їм давалося, а мій син завжди доводив собі, що може краще, – розповідає пані Лариса. – Він ішов здавати фізику не заради золотої медалі. Досі пам’ятаю, як каже мені: «Ну мам, фізика – такий цікавий предмет, чому це в мене – четвірка? Я хочу знати краще». Фізику складав один мій син на всю школу, і отримав п’ятірку. Після цього вчителька його ще вмовляла вступати на фізмат».
Далі було навчання у Харківському політехнічному університеті за спеціальністю: «економічна кібернетика». Закінчив його Бадрі з відзнакою. Писав неодноразово наукові статті для журналів.
«На сина звернув увагу професор Лев Раскін, який розробляв систему наведення танка. Він і запропонував вчитися в аспірантурі й писати кандидатську дисертацію. І Бадрі погодився. Але до захисту дисертації не дійшло, бо ми не мали вдосталь грошей, щоб сплатити офіційні платежі для збору комісії», – згадує Лариса Павлівна.
Після навчання Бадрі швидко піднімався кар’єрними сходами на державній службі. Спочатку працював у фінансовому управлінні Драбівської райдержадміністрації. Потім – у місцевому КРУ. Згодом його запросили до КРУ Оболонського району Києва. А далі – очолив Департамент освіти й науки, молоді та спорту.
«Якби всі були такі, як він, – ми б жили в іншій державі»
Найтеплішими спогадами про Бадрі Лолашвілі поділилися його колеги, які досі не можуть говорити про цього життєлюба у минулому часі.
Тетяна Самойленко працювала з нашим героєм з 2008-го року. Саме тоді чоловік очолив Контрольно-ревізійне управління Оболонського району м. Києва.
«Якби всі були такі, як Бадрі, – ми б жили в іншій державі, – наголошує пані Тетяна, розповідаючи про свого колишнього керівника. – Він – чесна, порядна, надзвичайна і незвичайна людина. Наш шеф завжди відрізнявся своїм прогресивним мисленням. Він передбачав усе наперед. Бадрі хотів зробити освіту в Україні кращою, щоб наш досвід вивчали за кордоном».
Пані Тетяна зізнається, що доводилося звертатися до начальника і з особистими питаннями. На що він завжди відповідав: «Немає проблем. Все зробимо». А ще пригадує історію, яка вкотре доводить, що Бадрі блискавично опановував усе нове.
«Я цікавилася нумерологією. У нас був невеликий колектив – семеро працівників. Я прорахувала кожного, і ділюся з Бадрі: хто з ким швидше знаходить спільну мову. Він тоді так здивовано: «А як я цього не знав раніше?». Наступного дня шеф видає мені таку порцію інформації, що я оторопіла. Кажу: як, звідки? А він, сміючись: «Так у мене ж була ціла ніч». Бадрі мав феноменальну пам’ять і аналітичний розум».
Ще більше пощастило Микиті Бугайову. Разом з Бадрі він пропрацював п’ятнадцять років. А ще він хрещений сина загиблого – Дамірчика. Наразі Микита Олександрович виконує обов’язки директора Освітньої агенції.
«Знав Бадрі з КРУ. От уявіть: він очолював перевіряльний орган. А жив у простій кімнаті в гуртожитку за містом. Пересувався міським транспортом. Працюючи в Департаменті освіти, він добровільно пішов служити. Хоч і мав бронь від КМДА і проблеми із зором. Це вже багато говорить про людину, чи не так?» – акцентує Микита Олександрович.
Особливої уваги заслуговують розробки новатора в освіті. Вони встигли припасти до душі учням зі столиці.
«Яка суть проєкту Book’VAR? Використовуючи VR-шолом і джойстики, учні в режимі реального часу виконують експерименти з фізики у віртуальній реальності, – пояснює Микита Олександрович. – А з допомогою мобільного застосунку та спеціального підручника – проходять тему з фізики у 3D. Цими розробками вже користувалися учні кількох київських шкіл. Надалі інновація мала розширитися на всю столицю, а потім і Україну, але на заваді стала війна. Більше того, агенція працювала над створенням повноцінного віртуального класу з усіх предметів, що було особливо актуально під час пандемії. Бадрі також організував Перше онлайн-радіо «Школа», контент для якого створюють самі діти».
Колега акцентує, що Бадрі вмів миттєво завоювати авторитет –і серед співробітників, і серед друзів, і на війні.
«Я – та людина, яка найбільше часу проводила з Бадрі. Ми разом працювали, разом лишалися після роботи. На вихідних зустрічалися родинами. Я знаю його до дрібниць. Але навіть попри те, що ми товаришували і я став хрещеним його сина, називали один одного виключно на Ви. Як казав Бадрі, для нього це – насамперед прояв поваги. Він – нетипова людина. Дуже вихований та інтелігентний. Про це вам скажуть усі, хто хоч раз із ним спілкувався».
У колективі розповідають, що керівник вмів надихати людей своїм прикладом. Він був закоханий у життя і в Україну. Лише згодом люди дізналися, що свою премію Бадрі до копійки вкладав у колектив:
«Бадрі постійно організовував нам якісь цікаві поїздки. Ми були щасливі працювати під керівництвом такої людини. Завжди дивувалися, як йому вдається знаходити такі гарні умови під час подорожей, за такими низькими цінами. А ще він усюди возив із собою прапор України, хоча тоді це було радше винятком, ніж правилом».
У колективі наголошують, що всі напрацювання та ідеї Бадрі в галузі освіти збережені, зафіксовані і обов’язково продовжать життя та розвиток після перемоги.
«Піночет» – патріот України та Грузії
Коли 2014 року в Україні почалася війна, Бадрі, не роздумуючи, пішов добровольцем на фронт, хоча мав бронь від КМДА. Більше того, у нього були проблеми із зором. Він носив лінзи, але й це не стало на заваді.
1 вересня 2014 року він став до лав 14-го батальйону Черкаської ТрО. А вже за чотири дні був на передовій. Коли загинув командир роти, то Бадрі замінив його. Згодом 14-та ТрО стала частиною Білоцерківської 72-ї бригади.
«У Бадрі довго не було позивного. Хтось із хлопців пожартував: «Будеш Піночет». Коли в нього спитали: «А чому Піночет?» – той відповів: «А чому не Піночет?». Усі розсміялися, а Бадрі зрештою отримав позивний. Він довго тримав висоту під Волновахою. Навіть коли мали відступати, зберіг її. Цю висоту називали Піночетовою й після демобілізації брата. А захопили її росіяни лише після вторгнення 24 лютого», – згадує брат Павло.
Між братами завжди були дуже дружні відносини. Під час спогадів про брата на очі співбесіднику постійно наверталися сльози. Коли Бадрі у 2014-ому році пішов в АТО, Павло майже кожні вихідні їздив до нього на Схід.
«Я не міг інакше. Я жив від вихідних до вихідних. Про те, що їздив до брата у Волноваху, знала тільки моя дружина. Нам заборонено було їздити в АТО, я тоді був співробітником СБУ. Але я переживав, інакше не міг. Пам’ятаю, минув лише місяць, як брат був в АТО, а вже по звуках розказував мені, з якого боку і з якої зброї гатять. Мені завжди було важко повертатися до Києва. Бо такий контраст – війна і гульня. Мене це неабияк дратувало: дивитися на компанії, які веселяться, на людей, які ніби й не помічають, що у країні – війна. Я тоді просився у свого керівництва, щоб мене відправили у Волноваху. Але дозволу так ніхто й не дав».
З бойовими побратимами на війні
Різниця у віці між братами – лише півтора року. Все життя вони були найближчими людьми. Допомагали один одному. Були опорою і підтримкою у всіх життєвих питаннях.
«Бадрі не просто був для мене старшим братом. Він був для мене авторитетом. У це, мабуть, важко повірити, але він для мене був більше, ніж Бог», – не стримує сліз Павло.
Військовий демобілізувався у вересні 2015-го й повернувся до столиці, де очолив КНП «Освітня агенція міста Києва». Але у вільний час навідувався до побратимів на передову: привозив потрібні речі й дуже радів, як змінилося українське військо від початку війни. Однак Бадрі завжди наголошував, що широкомасштабної війни не уникнути.
«Людина за повноцінне життя не встигає зробити стільки, як він за свої 42 роки»: історія кохання
Зі своєю майбутньою дружиною Бадрі познайомився у Департаменті освіти. Яна працювала спеціалістом в економічному відділі.
«Коли Бадрі повернувся з АТО, почав проявляти до мене увагу, – розповідає Яна. – Постійно запрошував на каву, але я відмовлялася через те, що в мене просто не було часу. В економічному відділі постійно була купа роботи».
Родина для Бадрі була понад усе
Проте чоловік не відступав, приносив квіти і наполегливо запрошував до кафе, на обід чи прогулянку.
«Я була охоплена увагою і повагою. Але, коли Бадрі за три місяці зробив мені пропозицію, не була до цього готова, – зізнається дружина загиблого героя. – Він тоді образився, мовляв, чому це я раптом – не готова. У нього – серйозні наміри, а я щось у собі не впевнена. Ми продовжили зустрічатися, але до цієї розмови більше не поверталися».
Бадрі любив дивувати свою майбутню дружину і робив сюрпризи.
«Пам’ятаю, як я з батьками на початку відносин поїхала до Єгипту. Він запитував, у якому я готелі. Я тоді не зізналася: мовляв, ти що, перевіряєш мене? За пару днів, зайшовши в хол готелю, я побачила свого Бадрі. Він прилетів до мене і знайшов готель за фото, яке я йому надіслала. Знав лише, що я – у Шармі. І так легко: «Я просто дуже скучив».
Яна розповідає, що Бадрі дуже любив подорожувати і завжди був легкий на підйом. Якщо у його тісному графіку знаходився час, він ніколи не витрачав його на пасивний відпочинок.
«Я сама йому інколи казала, щоб відпочив, відіспався нормально. Але ні – для нього то було марне витрачання часу. Бувало, прокинемося у суботу вранці, а він: «Так, поїхали на море покупаємося».
У 2020-ому році Бадрі одружився зі своєю коханою Яною. За рік у пари народився первісток — син Дамір.
«Бадрі був ідеальним татком. Він дуже чекав на сина, брав участь в усьому, що стосувалося малюка: походи до лікаря, прогулянки, купання, любив просто милуватися ним. Коли я народжувала Даміра, чоловік був поряд і навіть записав на диктофон перший крик сина. Він був для нас опорою і підтримкою. Тепер його нема… У мене ніби відібрали більшу частину мене самої», – витирає сльози дружина Яна.
За її словами, Бадрі мріяв про велику родину: двох хлопців і дівчинку Адель. Планував, щоб між хлопцями була невелика різниця у віці, аби вони підтримували одне одного, як це було у них із Павлом.
«Так приємно було споглядати за сином, коли він рано-вранці тихенько виносив внучка з кімнати і забавляв, щоб Яночка поспала, – пригадує Лариса Павлівна. – Дуже турботливим був. Для нього родина була понад усе».
«Що я скажу, коли син виросте і запитає: “Татку, а де ти був, коли на Київ нападали?”»
Рідні кажуть: Бадрі був упевнений, що війни не уникнути. Ще тоді, у 2015 році, повернувшись із Волновахи, він говорив, що ворог так не відступить. А взимку 2022 року Бадрі постійно казав, що буде масштабний наступ.
«Ми сиділи на кухні тієї ночі і довго говорили, а потім Бадрі сказав: якщо цієї ночі не почнеться, то війни вже не буде», – пригадує мама захисника Лариса.
Але війна почалася. Тож на ранок чоловік вивіз родину у безпечніше місце, а сам повернувся до Києва.
«Бадрі одразу вступив до тероборони Києва, але вже за пару днів я зрозумів, що на цьому не закінчиться, – розповідає брат Павло. – Особливо після його слів: «А що я скажу сину, коли він виросте і запитає: “Татку, а де ти був коли на Київ нападали?”. Я бачив, що він рветься на передову. І було лише питання часу, коли він туди потрапить».
Він добре розумів, що ворога треба зустрічати не в Києві, а на підходах. Тому наполягав, щоб його взяли в 72 бригаду, в якій він був у резерві:
«На початку березня поїхав у Пущу-Водицю, а звідти на позиції в Мощун. Обіймав військову посаду офіцера запасної роти 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. 11 березня ми втратили зв’язок із Бадрі. 12-го та 13-го березня в Мощуні точилися надзвичайно жорстокі бої за Київ. Ворог наступав. Українські військові, скільки могли, відбивали атаки. Але сили були нерівні. Тому 13 березня наші захисники отримали наказ відступати. Бадрі чомусь не зміг цього зробити».
Коли за півтора місяця знайдуть його тіло, у висновку про смерть напишуть: загинув у ближньому бою від кульового поранення.
«Ми шукали Бадрі майже два місяці і хоронили у перший День народження синочка, – витирає сльози дружина Яна. – Я часто показую сину наші світлини, там, де ми всі разом – щасливі. Дамірчик дуже схожий на тата, мов дві краплі. Я мрію, щоб він був таким же мудрим, добрим і наполегливим. Але як шкода, що син не зміг його пізнати. Адже його тато був найкращий! Я мрію, щоб Дамір став таким, як був його тато».
На меморіалі в Мощуні
Сніжана БОЖОК, фото авторки та з архіву родини
