Найдорожчий подарунок
Кожен із нас по-різному ставиться до святкування 8 березня. Впевнена, що більшість жінок навіть не замислюється ніколи про те, хто, коли і з якою метою започаткував це свято і яка його суть. Натомість його асоціюють із весною, квітами, гарним весняним настроєм, який жінці хтось має подарувати. Ні квіти, ні чашка кави, ні поцілунок… просто так, таки ж не бувають зайвими.
Особливий подарунок – це для мами. Згадую як ми, діти, на початку 70-х років минулого століття, ще у лютому нарізали гілочки верби, щоб 8 березня подарувати мамі котики. І досі згадується, як мама вдавала, що не бачить, як на вікні, за не до кінця відкритою фіраночкою, розпускається той букет. А вранці 8 березня вдавала, що дуже здивована, бо «ти диви! Коли і де воно й виросло!». Ми із сестрами й вірили. І досі всміхаюся, згадуючи ті моменти, а ще – маму молодою… То й було незабутнє свято із дитинства! У сільському клубі обов’язково був концерт, який розпочинався після вечірнього доїння на фермі. Тоді мами, прибігши із ферми, абияк порали хазяйство, бо домашніх корів навіть у таке свято треба доїть, швидко перевдягалися, випиналися найкрасивішими хустками і, як на крилах, летіли до клубу. І нас, малих, з собою брали… Це було у нашому житті, його не стерти із пам’яті…
Та сьогодні так захотілося розказати про подарунок мені, як мамі, який ніколи не можна забути. Було це років… майже 20 тому. У нашому селищі вже почали до свята 8 березня продавати живі квіти – здебільшого тюльпани. А доки вони доїдуть до нашої Талалаївки, то ясно, які «свіжозрізані» будуть. Та у місцевому магазині «Лілея», який на той час щойно відкрився і був єдиним, де можна було купити живі квіти, їх розбирали дуже швидко, ще і в черзі стояли… І діти вже старалися витратити для подарунку мамі свої кишенькові гроші. Згадується… День перед святом. Живемо у недобудованій хаті. Донька ходить у 7 клас, син – у 2-й. Погода зовсім не весняна – вітер, зривається хуртовина. Я прийшла з роботи. Топлю (грію хату), пораюся (бо село є село). Донька саме хворіла, до школи не ходила. Вже темніє, а мого Сергійка немає із школи. Жили ми ще без мобілок. І до школи діти ходили самі, батьки не возили їх щодня. Вже збираюся іти на пошуки малого школяра, а донька заспокоює: «Він ось-ось прийде! Все добре!». Вірю.
Коли ось у дверях з’явився червоний кирпатий носик синочка… «Яна! Вийди до мене! – гукає. – А ти, мамо, не йди!». Чую, Яна сварить брата. Виходжу і я… Боже мій! Моє чудо мале! Синочок так тяжко ридає… Донечка плаче і собі: «Я так і знала, шо ти все спортиш! Балбес малий!».
Що ж трапилося? Виявляється, діти за свої кишенькові гроші вирішили купити мамі подарунок. Яна захворіла і доручила це Сергійку. Дитині було ще 8 років. Він купив тюльпани і чашку. Хлопчик не попросив допомогти йому все упакувати, а, може, і коштів на це не вистачило. Не знаю. Пройшов зовсім не багато, як від сильного пориву вітру з тюльпанів лишилися тільки стебла… А до хати іти ще кілометрів зо два. Чашку йому теж не упакували, зате причепили до вушка бантик. На полі зірвався вітер і бантик той відірвав. Синочок побіг наздоганяти його. Чашка упала на лід і вушко… хруснуло.
Я весь вечір переконувала дітей, що нічого страшного. Головне, що вони старалися. Я цілувала їхні личка у сльозах і дуже дякувала, справді, щиро. Поставила у вазу ніжки від тюльпанів, а із чашки без вушка довго пила чай і каву (не зважаючи на прикмети). Бо як же я могла б її викинути? Яна по-дорослому зітхала, а Сергійко довго все допитувався, чи і справді ця чашка мені найкраща…
І досі усміхаюся, згадуючи те далеке 8 березня, той найдорожчий подарунок моїх дітей. І вже бачу в уяві, як читаючи ці рядки, кожна мама згадуватиме своє – малюночок, гілочку котиків, вишиту серветочку… Ті моменти із життя, які дорожчі від коштовних подарунків, бо зроблені з любов’ю найдорожчих нам людей – наших дітей!
Олександра ГОСТРА
