КУТОЧКИ ЧЕРНІГІВЩИНИ
Моторошні таємниці Кривої Верби
«Усі вимираючі села вимирають по-своєму»
«Майже» Лев Толстой
На місці, де зараз поки що стоїть село Точене (Срібнянський район), колись був непрохідний ліс. В одному з його урочищ, яке називали Литчин ліс, було непролазне болото, яке розтягнулося на кілька кілометрів. І ось там, на одній з галявин дрімучого лісу, у середині XVIII століття й оселився козак-поселенець на прізвисько Точений.
Більшість зникаючих населених пунктів, відвіданих «Чернігівщиною» впродовж останніх півроку, навіть у часи свого розквіту не вирізнялися населеністю та облаштованістю. Інша річ –Точене, де ще 50 років тому проживало 400 осіб. Купували необхідне у сільському магазині, розважалися у своєму ж клубі, а їхні діти виховувалися у колгоспному дитсадку села та здобували освіту в тутешній школі.
Від центру Гробіївської сільради, до якої з 1989 року відноситься Точене, до нього самого близько 4 км польової ґрунтовки, частина якої проходить вздовж річки Крива Верба. Більшу частину свого радянського існування село Точене (до 1961 року – хутір Точений) відносилося до Савинської сільської ради (центр – село Савинці), що була частиною Срібнянського, а, у часи його тимчасових «неіснувань» та ліквідацій – Прилуцького районів.
І ходить, і заїжджає… Хтось
Тоді у Точеному було 4 вулиці: Комсомольська, Леніна, Хліборобів та навіть Космічна. Сьогодні ж ледь помітна одна – імені вождя пролетаріату. Хоч вона й заросла кущами та деревами, які ховають рештки сільських хат, але досі «вкатана» колесами. Мабуть, згадана «одна баба» дуже гостинна і до неї табунами їздять гості.
Ось, напевне, і її двір. Воріт, щоправда, немає. Але накатана колія підказує: сюди регулярно хтось заїздить. Заїжджаємо у двір і ми. Потихеньку, щоб не злякати «аборигенку». Двері хати – настіж: напевне, хтось вдома!
Але ж хтось сюди точно їздить! З вулиці, через хащі, витоптані до колишніх городів кілька стежок. Проте – ані душі! І жодних, окрім дороги та стежок, натяків на живу істоту...
Далі – ще дивніше. Незважаючи на те, що вулиця заросла чимдалі рясніше, подекуди теж є витоптані крізь високу траву та будяки стежки на городи. Точно не дачниками, бо городи давно не обробляли.
Йду «точеними» джунглями, вже не сподіваючись знайти жилий двір. Та раптом попереду вулиця розширяється і звільняється від заростей. Ніби хтось пару тижнів тому все викосив. Ліворуч – ряд молодих, кількарічних дерев. Праворуч – колодязь-крутилка, новий та пофарбований. Без відра, але є ланцюг і новий карабін.
Немов на кордоні між темрявою і світлом, стоїть саморобна табличка «Точене». Перший після неї двір позначений номером 12. Мабуть, така табличка подорожувала селом від його колишнього початку до нинішнього, ніби відображаючи так звуження населеного пункту до чергової межі життя…
Однак у хаті №12 ніхто не живе.
«Оаза»
На паркані наступного двору – перша жива істота за час моторошної прогулянки – сіро-білий кіт. Двір тут прибраний, з фарбованим парканом та новою лавою. Хвіртка зачинена зсередини. У дворі й навколо – доглянуті квітники.
Біля хати лавка зі спинкою, антена, умивальник та немов живі фігурки лелек під яблунею. На городі – каркас теплиці та літній душ. І – тиша. На вигуки ніхто не реагує, навіть кіт. А жодних рухів у хаті, якщо вони є, з вулиці не розгледиш крізь затягнуті плівкою вікна.
Город біля охайної хати майже вільний від урожаю: тут лише поодинокі картоплини та шелест листя хріну. Хвіртка у двір замкнута зсередини. На крики та стук у вікна з решітками – лише тиша.
Ані краплини, але…
Поруч – ще одна хата. У двір також не пускає зсередини зачинена хвіртка. Однак у щілини видно: сушаться вимиті нещодавно банки. Стук у вікна та гучне оголошення, що у гості завітала газета «Чернігівщина», а не охочий до бабусиних скарбів та пенсій молодик, знову ж таки, ніякої реакції не викликають.
За невеличким парканом тут ще й місце заготовки дров: бита колода та рівнесенько складені попід стіною тонкі поліна. І – тиша… На тлі відсутності людей у явно жилих дворах ця тиша з кожною хвилиною лякає все більше.
Картина – немов з тих фільмів жахів, які й без жодної краплини крові на екрані здатні у глядачів сторчма поставити волосся…
Хтось увійшов і… не вийшов
Двори, що далі вулицею, востаннє відчували життя щонайменше років 10 тому. І, здається, так по-ньому зголодніли, що варто тільки торкнутися них, як вони висмокчуть зі сміливця усі його життєві соки, лишивши тільки суху мертву оболонку.
Там, де вулиця розходиться надвоє, один з дворів все ж таки схожий на живий… Чи то пак жилий. Принаймні, хата. Там, імовірно, мешкає майже безпомічна людина похилого віку, яка здатна підтримувати виключно своє життя. Бо хліви тут спустошені й майже повалені. На ґанку гумові шльопанці стоять передом до входу. Значить хтось, роззувшись, увійшов до хати і зараз –там.
Двері зачинені. І марно стукати у вікна (як і всюди в Точеному, де вони ще є). А заглядання туди нічого, окрім «мурах» на спині, не дає: хата геть порожня. А де ж та людина, що роззулась і ввійшла до хати? Невже зголоднілі за життям стіни… Ух… «Ляку, ляку, йди на собаку…», – як кажуть наші бабусі-шептухи, видаючи у своїй «творчості» язичницьке коріння.
Повертаюсь... На паркані того самого охайного двору сидить та дивиться прямо мені у вічі…чорний кіт. Якби це була повість Миколи Гоголя, то котом виявилася б стара відьма – господарка, у якої на дихаючого життям молодика свої грішні плани. Чомусь цього разу такі думки провокують не посмішку, а тих же «мурах» по тілу. Щось тут «не так»…
Кіт понявкав, зліз по паркану там, де у паркані вирізана дірка з написом «Пошта» (сюди хтось носить темними вечорами листи та газети?! Чи це вхід у якесь потойбіччя на кшталт Чорного Вігваму з серіалу «Твін Пікс»?!). Кіт по-господарськи пройшовся вулицею, переліз назад і пішов на ґанок.
«Сюрреалізм»
Подумки перехрестившись, набираю мобільний номер колеги, що лишився біля машини у першому, прийнятому нами за жилий, дворі. Зв’язок відсутній. Тільки-но з’явилось таке-сяке покриття, набираю знову – не відповідає. Ще раз. І знову. Ні, марно.
Десь поруч щось тріснуло, ніби якийсь кігтястий велетень лізе через паркан одного з мертвих дворів. Не обертаючись, пришвидшую ходу в напрямку виходу з села. Тільки зараз розумію, настільки в нього заглибився…
Знову якійсь тріск… Наче з того єдиного колодязя. Ніби звідти хтось відчиняє його затвірки. Переходжу на біг. І, не озираючись, продовжую набирати колегу. Не відповідає.
Добігаю двору, де лишився автомобіль. Зараз закриюся всередині – й усе позаду. А двір – порожній! Як так!? Може, за хатою? Немає! Куди ж все, хай йому грець, поділося? Гукаю – колега не озивається. Ще голосніше – тиша…
І раптом за спиною знову той страшний тріск, що майже прибиває до землі. А обабіч – ніби якийсь тупіт на тих стежках, витоптаних кимось у заростях трави. Серце калатає, як навіжене, дихання перехоплює, а тіло заціпеніло, ніби перетворилося на соляний стовп.
Пересилюючи себе, потихеньку обертаюся на шум. Мати Божа…
ДОВІДКА
Козак Точений, якого вважають засновником села Точене, був уродженцем села Горобіївка. Він числився у Прилуцькому полку і був учасником шведської війни, після якої отримав статус вільного козака й оселився на галявині глухого лісу, поблизу річки Крива Верба.
Козак мав наділену землю, що межувала з панською землею поміщиці Галі, яка мешкала у селищі Варва. Згодом козаків-поселенців тут побільшало. Вони розселилися на лівому березі Кривої Верби, тоді як на правому жили Галині кріпаки.
Знаходячись осторонь битих шляхів, Точене не було місцем визначних подій.
На дорозі Дьогтярі – Озеряни, що недалеко від села, у ХІХ столітті функціонував шинок.
Перед революцією 1917 року поміщицької землі у селі не було, однак були великі землевласники-куркулі: брати Погибки – 130 десятин, Петро Іваненко – 40 десятин, Іван Небрат – 20 десятин.
Радянська історія говорить, що повстань проти царату, як і марксистських організацій та страйкового руху, в Точеному не було. Але звістка про революційні події 1905 року викликала у селі заворушення, що проявилися у виступі бідняків проти куркулів.
У травні 1921 року через Точене пройшли махновці. Вони вчинили в селі мародерство та змусили тутешніх селян везти війська на село Карпилівку.
60-70% населення Точеного було неписьменним. У 1929-30 роках в селі почалася масова робота з ліквідації безграмотності. В 1935 році збудований колгоспний клуб, у 1939 році до Точеного були заселені хутори Литчин, П’ятниці, Рудий яр, Погибки.
Після Другої світової війни в Точеному відкриті початкова школа (на 1950 рік – 70 школярів), колгоспні дитячі ясла (30-40 дітей на початок 1950-х років), а також не було жодного колгоспного двора, де б не передплачували газет чи журналів.
Перший колгосп створений у Точеному в 1930 році. За кілька місяців він був приєднаний до складу колгоспу «Червоний хлібороб» села Горобіївка, але вже в 1933 році у Точеному знову з’явився самостійний колгосп «Нове життя» – неодноразово кращий колгосп району.
В жовтні 1950 року колгосп «Нове життя» був об’єднаний з колгоспом імені Карла Маркса села Горобіївка. Майже у той час у Точеному відкритий медичний пункт з місцевими медичними працівниками.
Зміни кількості населення села Точене по роках такі:
1797р. – 35 душ чоловічої статі податкового населення,
1869 р. – 11 дворів козаків, 16 хат; 75 жителів, приписаних до парафії Михайлівської церкви села Горобіївка,
1910 р. – налічувалось 207 мешканців (37 господарств, з них: козаків – 14, селян – 21, привілейованих – 3),
1925 р. – 217 мешканців,
1930 р. – 319,
1940 р. – 431,
1963 р. – 359, з яких 358 українців і 1 росіянин,
2001 р. – 25,
2006 р. – 10,
2014 р. – 2.
Від села Точене до районних та обласних центрів – не близький світ: Варва – 15 км, Срібне – 18 км, Прилуки – 50 км, Чернігів – 240 км, Київ – 225 км.
Ігор СТАХ, фото: Іван КОВТУН
