Мене притягує позитив, яким живить «Чернігівщина»
Цього тижня удача усміхнулася Тетяні Бондаренко, яка живе у селі Корінецьке Талалаївської громади на Прилуччині. Жінка уже передплатила «Чернігівщину» і взяла участь у щотижневому розіграші призів. Удача усміхнулася їй. Вона виграла десяти кілограмовий мішок цукру. Не суперприз, та все ж – вигравати завжди приємно! Вітаємо пані Тетяну!
– Мене «Чернігівщина» притягує позитивом. А саме у ці складні часи позитив нам дуже потрібний. Люблю читати про те, як люди знаходять себе у якійсь справі, і це допомагає їм пережити горе, розчарування. Коли в інших газетах читаю заголовки, що хтось когось убив, зґвалтував, пограбував... уже й не читаю далі. Тому й подобається «Чернігівщина», що тут один оптимізм і позитив – чи то про військових іде мова, чи про цивільних. А ще поради люблю читати і потім застосовувати їх на практиці.
Поспілкувавшись із пані Тетяною, стає ще більше зрозумілим те, чому вона всюди і в усьому шукає позитив. Бо й сама завжди на нього налаштована у своїх буднях. Шукає і знаходить ті заняття, які б рятували від негативних думок.
У Корінецькому жінка поселилася незадовго перед початком повномасштабної війни. Купила тут гарний будиночок і переїхала. Що не кажіть, а у віці зрілому дуже важко звикати до нового місця, нових людей. Родом вона із Седнева, що неподалік Чернігова. Жили із чоловіком та сином у столиці, мали власний будиночок і бізнес. Та в один момент чоловіка не стало, а без нього виникла необхідність кардинально змінювати ритм і спосіб життя, усвідомити, що вже не буде як колись...
– У сина своя сім’я. І я думаю, що молодим сім’ям треба жити окремо. Так рідніші будемо... Допомагать одне одному, підтримувати, але жити треба нарізно, доки ще і батьки ведуть активний спосіб життя. Вирішила, що я переїду до своєї старенької мами у Седнів. От їй уже треба допомога. Вона жила із моїм молодшим братом. Та брат знайшов супутницю життя. Три жінки в одному домі – це дуже багато! Навіть за найкращих умов спілкування. Зайнялася я пошуком житла. Хотіла саме будиночок із городом, садом... Але ж поблизу Чернігова ціни для мене надто високі. Шукала оголошення в інтернеті. Знайшла оцей у селі Корінецьке. Навіть не здогадувалася, що є таке село на Чернігівщині. Від мого рідного Седнева це дуже далеко. Всю Чернігівщину переїхати треба. Приїхала, побачила і без сумніву купила. І не шкодую! Відразу здалося, що це таки моє. Село за кількістю жилих дворів уже невелике. Та тут є газ, вода, дорога. Дуже сподобалася вулиця, на якій я купила будинок – із неї і починається Корінецьке. А знаєте, що мене найбільш приємно вразило? Чистота і порядок у селі. Іду до магазину, щоб і щось купить, і людей побачити та познайомитися, дивлюся – гурт людей працює над благоустроєм, думала відразу, що комунальники. Виявляється, що Ніна Григорівна Крисько, сільська староста, із односельцями працюють на благо села на добровільних засадах. Справді, вперше побачила таке – зазвичай сільський керівник тільки керує у кабінеті, або ж і на вулиці. А вона гребе разом з усіма!
Переїхала жити до Корінецького пані Тетяна із своєю мамою. Та не встигли обжитися, як почалася повномасштабна війна. Їх рідний Седнів опинився в окупації вже у перші дні війни. Тут, у Корінецькому, на межі з Сумщиною, здається, якби не болота, окупанти б дійшли і в село. А так село весь березень щодня здригалося від вибухів там, за болотом, де Конотопщина, Роменщина. Затуляли вікна ковдрами і боялися ввімкнути світло, боялися роздягнутися, заснути. Серце розривалося за долю рідних, які далеко. Ось тоді пані Тетяна знаходила заняття для рук, щоб хоч якось звільняти голову від думок.
Вона – спеціаліст із крою та шиття одягу. Дуже любила цю справу. А ще в’яже спицями і гачком.
– Мені дуже подобається в’язати складні речі, тобто з візерунками, різними кольорами. Навіть у звичайні шкарпетки хочеться вкинуть візерунок. А ще – зробити їх такими, щоб хотілося вдягнуть, – розповідає пані Тетяна і показує неймовірно красиві светри, шкарпетки, плед...
– Не продаєте, наприклад, плед? – запитую.
– Ні. Якщо порахувати скільки на нього пішло матеріалу і часу, то він буде надто дорого коштувати. Навряд чи хтось захоче купити. Мені приносить радість те, що я зробила цю річ, і вона у мене є. Шкарпетки із візерунками іноді виготовляю на замовлення. А так, тепер, у час воєнний, взимку багато в’яжу шкарпеток для військових. Тут у Корінецькому, всі жінки це роблять. І я ж не хочу від них відставать. Це наш обов’язок. А ось іграшки, які навчилася робить саме у той, здається, найстрашніший перший місяць війни, мене врятували від депресії. Тепер багато хто виготовляє плетені іграшки. Вони привабливі і мають попит. Майстер-класів скільки завгодно можна знайти в інтернеті. Я не на жарт цим захопилася. Спочатку спробувала виготовляти із залишків ниток для в’язання, адже замовити матеріали тоді було нереально. А коли повернулася така можливість, то закупляю через інтернет матеріали для наповнення, оздоблення виробів та і самі ж нитки. Тепер ось маю таку «веселу родину»!
За три роки війни вона виготовила понад сто іграшок. Кожна має своє ім’я і своє місце в її домі там, де їм найбільше личить. Наприклад, жираф живе на шафі... Не часто Тетяна виготовляє кілька однакових іграшок, більшість – в одному екземплярі. Вони настільки гарні, і приваблюють не тільки дітей. Взимку у сільському будинку культури навіть виставка її робіт відбулася. І жителі Корінецького були у захваті від таланту їхньої нової односельчанки. Про створення кожної іграшки вона може розповісти цілу історію...
Колективу «Чернігівщини» майстриня бажає у такому ж оптимістичному ритмі працювати для своїх читачів і надалі. Бо саме оптимізм, віра у майбутнє просто необхідні сьогодні, як ніколи.
Олександра ГОСТРА
