КУТОЧКИ ЧЕРНІГІВЩИНИ
Кротів топити – розкіш!
На порозі будинку, у вільному від будь-якого господарства дворі, за відчиненою настіж хвірткою сидять двоє чоловіків. Вони крізь сито 
– Бачиш, що курити вимушені, – жаліється один з них, зовні старший за «компаньйона».
– Ані цигарок у селі, ні автобуса, – продовжує жалібну ноту інший та, після деякої паузи, несподівано для мене. – Позич 15 гривень на пляшку!
– Позичити? – дивуюся. – І коли ж це ми наступного разу зустрінемося, щоб Ви могли мені борг повернути? – цікавлюсь у чоловіка, якого бачу вперше і який живе кілометрів за двісті від мене.
– Я за кілька днів буду в Прилуках і віддам.
– Я ж з Чернігова.
– Ну, тоді… дай 15 гривень.
У селі Кроти Прилуцького району пляшку взяти ніде, але велосипедом можна з’їздити за 8 км у село Канівщина, що є центром сільської ради. Там навіть чималий вибір є.
– Годі з ним базікати, – гримає старший, напевно – господар двору. – А то ще напише в газеті.
– І хай напише, – ніби з образою в голосі мовить молодший. – Хай напише, що мужики в селі бухають від безвиході.
Правду кажучи, чоловіків у селі Кроти – немов кріт наплакав. А питущих серед них – щонайбільше двоє.
Адже інший чоловік у Кротах – дід Василь Корнух – не п’є й не палить ще з юних років. По суті ніколи в житті й не мав він таких шкідливих звичок. Цього року йому виповнилося 77 і він має неофіційний титул «найстаршого крота» Чернігівщини.
– Не питимеш і не палитимеш, то доживеш до глибокої старості, в іншому випадку помреш молодим, – переказує Василь Іванович слова лікаря Ждановича, які той сказав йому багато років тому. Пан Корнух вирішив не випробовувати долю, та власним здоров’ям висміяти слова медика не намагався. Принаймні зараз, коли Василь Іванович перебуває у поважному віці, вже, мабуть, можна сказати, що послідовник Гіппократа тоді на збрехав.
Та розмова відбулася понад 60 років тому, коли дитячі пустощі та своєрідна шкільна дідівщина на тривалий час поклали хлопця на лікарняне ліжко.
– У Кротах була початкова школа, а далі місцеві продовжували навчання у школі села Стара Тарнавщина, – розповідає Василь Іванович про повоєнні будні Кротів (с. Стара Тарнавщина, до речі, не існує з 1959 року, коли було включене до складу села Рудівка). – Звісно, старотарнавські школярі ставилися до учнів з інших сіл дещо зневажливо, і це виливалося у різного роду задирства та провокації. Одного разу, коли навколо була вже темрява, хтось жбурнув мені у ногу металевим гаком.
Нога у Василя боліла весь вечір і наступного ранку, але, незважаючи на це, ще три дні він продовжував ходити до школи. Потім боліти стало дужче і дві доби він пролежав дома, а на третю так схопило, що мати вимушена була везти його до районної лікарні.
– Діагноз мені поставили «остеомієліт кісток»: від напруження на нозі виникли тріщини і вони «запортилися», – каже дід Василь про інфекційне захворювання кісткової тканини і пояснює людською мовою. – Рана була відкритою і мені вирубували частини кістки, промивали та перев’язували. Пробув я у Яблунівській лікарні з листопада до квітня.
«Блукали» по районах
Різні територіальні реформи тільки упродовж радянської доби кілька разів передавали село Кроти з підпорядкування одного району до іншого, більшість з яких вже давно ліквідовані.
Було воно у Малодівицькому районі. Такий існував з 1923 по 1953 роки з центром у селі Мала Дівиця. Району в 1930-х роках був присвоєно першу (найнижчу) категорію, до якої належали райони з нечисленним населенням та найнижчими перспективами розвитку. Ще – у Яблунівському районі (центр – село Яблунівка), що існував з 1935 по 1959 роки. А нині – у Прилуцькому.
Василь Корнух перебував у районній лікарні саме тоді, коли його рідні Кроти відносилися до Яблунівського району.
Робота виліковує навіть інвалідність
– Освіта моя закінчилася у шостому класі: майже весь той рік я лікувався, а наступного у школу вирішив не ходити, – говорить дід Василь. – Батько мій загинув на війні і жили ми удвох з матір’ю, яка жодним чином не противилась моєму рішенню закінчити зі школою.
Василю надали другу групу інвалідності та, звісно ж, комісували. Дещо оговтавшись та освоївшись з новими реаліями власного здоров’я, хлопець почав потроху працювати у колгоспі і це «надихнуло» медичну комісію понизити йому групу інвалідності до третьої. Ставши парубком, Василь зовсім перестав їздити до лікарів для підтвердження групи, і виплати по інвалідності припинилися.
– Років з десять я працював фуражиром, близько 15 років возив молоко та з десяток років порав колгоспних коней, загалом напрацювавши у колгоспі 43 роки трудового стажу, – розказує Василь Корнух. – На першій роботі мені платили 70-75 рублів на місяць, на другій – 110-115 рублів, а на останній – близько сотні. Зараз же отримую 1190 гривень пенсії.
За свою колгоспну історію Кроти відносилися до трьох господарств. Останній колгосп, з центром у селі Канівщина, носив назву «ХХ з’їзд КПРС». А попередній, з центром у селі Сухоставець, – імені Куйбишева. Найперший, безпосередньо у Кротах, – «Шлях до кращого», що з огляду на сучасну сільську дійсність промовисто говорить: йшли не туди. Сьогодні у Кротах живуть п’ятеро, як каже дід Василь, душ: два «юнаки» – Олексій Михайличенко 1950 року народження та Корнух Володимир (1964), колишня депутат сільради Ольга Кошова (1948) та Василь і Варвара Корнухи (1939).
– Одружився я у 26 років і привів дружину до себе додому: хата он там стояла, де зараз колодязь, – показує дід Василь на протилежний від свого двору бік вулиці, де розляглося колишнє колгоспне поле. – Той колодязь, до речі, коли років 30 тому прокладали асфальт, хотіли знищити, але ми відстояли. Інколи, якщо у власному колодязі у дворі зникає вода, ходимо до того, через дорогу.
Дружина у Василя Івановича освічена: закінчила бухгалтерське училище у селі Тиниця Бахмацького району. Але за фахом не працювала, бо, за словами чоловіка, всі місця були зайняті. Як зараз, говорить, так і тоді, усі тягнули на посади своїх. Працювала пані Корнух переважно ланковою.
– Коли я був ще підпарубком, у нас тут аж чотири ланки було (1 ланка – 15 осіб. – Авт.): три жіночі і одна дівчача. Вони сапували буряки та тютюн, картоплю перебирали тощо, – пояснює дід Василь.
Вже навіть кротів – не густо
Колись у Кротах був і магазин, і початкова школа на 4, а пізніше – 3 класи, та клуб. З усього добра залишився лише клуб, тобто пам’ять про нього, що відображена у назві єдиної сільської вулиці – Клубна. Звісно, на Клубній живуть і подружжя Корнухів, куди інколи приїздять з Прилук троє їхніх дітей: сини Володимир та Василь і донька Наталія.
– Останній раз я був у Прилуках, мабуть, років п’ять тому чи й більше. В Чернігові ніколи не був, – Василь Корнух-старший явно не вирізняється мобільністю. – Щоправда, був у Миколаєві: ми туди на присягу до Володі їздили. До Василя не їздили: він служив у Афганістані, а присягу приймав у Душанбе.
Зараз основне заняття Василя Івановича – догляд за козами. Настю, Дашу, Розу та Білана-козла чоловік щодня виводить на вулицю і спостерігає. Окрім трави й сіна, їдять вони бурякову гичку й кукурудзяне шамушиння (суха обгортка качана. – Авт.).
– Раніше ми працювали, як чорні воли: ні вихідних, ні відпустки. І все встигали. І кіз, і корів своїх навіть доїв, коли жінки вдома не було. А нині кіз тільки виведу і вже так втомлююся, що нічого не хочу, – зазначає найстаріший мешканець села Кроти.
Колись мала батьківщина Василя Корнуха, як і його батьків та дружини, називалася Ворожчин хутір. Буцімто жила тут якась ворожка. Кротами населений пункт нарекли начебто через те, що земля була пухка та бугриста, коли місцевість почали населяти люди. Ніби кротами порита.
– Кротів у нас мало, – говорить 77-річний мешканець Кротів. – Як боремося? Хтось, щойно кріт почне рити землю, намагається вирити його разом із ґрунтом, а хтось водою заливає. Хоча останнє зараз велика розкіш – води у наших колодязях майже немає і, втопивши крота, потім кілька днів не матимеш чого пити.
Ігор СТАХ, фото Івана КОВТУНА
