Катували струмом, щоб зізнався про співпрацю із західними спецслужбами: історія полоненого
Зараз про виживання й катування в російському полоні Євген Шибалов дописує книгу. У російському полоні його вважали агентом західних спецслужб, бо до війни він працював у міжнародній організації. Тому до українського захисника застосовували особливо важкі тортури.
Про майже пів року без сонця й неба, гру в «доброго» і «злого» слідчого, камерні «вечорниці» та непохитну проукраїнську позицію, – наша журналістка Сніжана Божок поспілкувалася із захисником Євгеном Шибаловим, який пройшов катівню окупантів.
«Війна двічі змушувала змінювати професію»
Євген – відомий на Донбасі проукраїнський активіст. З початку війни пішов з журналістики, аби розвозити гуманітарну допомогу тисячам мешканців прифронтових територій.
А в перший день повномасштабного вторгнення добровольцем став на оборону Києва. Далі були зачистка прикордонних територій і перша лінія фронту на сході України.
«Війна двічі змушувала змінювати професію. Я вісім років до 2014-го працював журналістом. Якраз отримав всеукраїнську нагороду «Честь професії» за роботу «Звільніть наше місто», – пригадує Євген. – Але коли почалася війна, важливіше було допомогти людям ділом, а не словом. Тому ми створили громадську гуманітарну організацію «Відповідальні громадяни» і почали допомагати цивільному населенню. Організовували екіпажі з харчами та медикаментами для людей. Протрималися ми до 2016-го року. Хоч у 2015-ому частина наших людей, зокрема і я, потрапили в полон до бойовиків «ДНР». Нас тоді, на диво, відпустили з попередженнями, але й це нас не зупинило… А у 2016-му ми вже не мали вибору».
Зі слів Євгена, так звана «ДНР» скопіювала російський підхід до гуманітарних організацій, які мають міжнародну підтримку. Будь-яка організація з іноземним фінансуванням розглядається як потенційний шпигун: «Такі організації підозрюють у розвідувальній роботі, політичних та інформаційних диверсіях. Мене тричі затримували бойовики».
Тож Євген був змушений покинути Донецьк, але волонтерською діяльністю продовжив займатися в Києві. Міжнародна організація, з якою була налагоджена співпраця «Відповідальних громадян», запропонувала волонтеру офіційне працевлаштування в столичному офісі.
ГО «Відповідальні громадяни» допомагала цивільному населенню Донбасу
«З ними я й працював до 2022-го року. Займався важливою справою, будував плани. Чи чекав я на повномасштабне вторгнення? Ні. Я не вірив, що росіяни настільки дурні, що наважаться на таку авантюру, – розповідає співбесідник. – На той час ми з коханою вже придбали квитки у Стамбул, зарезервували готель. Це була її мрія – побувати у найбільшому місті Туреччини та Європи. Бо я їй постійно розповідав, як там гарно, – бував неодноразово по роботі, і врешті вирішив показати, але не склалося. Ранок 2024-го змінив усі плани і знову ж таки… професію. Перше, що я зробив після ранкових вибухів: відкрив гугл-карту і подивився, де найближчий військкомат. Туди й направився».
В епоху дронів оборонялися піхотними підрозділами
Так, у перший день повномасштабної війни Євген, який не мав за плечима навіть армії, став стрільцем-гранатометником, солдатом 241-ої окремої бригади ТРО ЗСУ.
«До початку квітня стояв на обороні Києва. Далі пішли закріплюватися на звільнених територіях Київщини. Наступне бойове завдання – вийти на кордон з Білоруссю, на північ від Києва, і переконатися, що повторної атаки на столицю не буде. Бо що зробили тоді росіяни? Вони вийшли з території України на територію Білорусі й покидали на прикордонних полігонах дуже багато техніки. Тому було побоювання, що вони можуть повернутися. Замінити людей, екіпажі і – знову в бій… Далі ми створювали надійну смугу оборони, знаючи напевне, що російське командування точно розглядало такий варіант, як повторна атака на Київ. Вони відкинули цю ідею, коли переконалися, що тут стоять оборонні війська».
Євген опановує професію оператора дронів
Тим часом Верховна Рада ухвалила закон, що частину територіальної оборони можна використовувати будь-де на території України, і 241-у бригаду ТРО ЗСУ прикріпили до 72-ї бригади Чорних Запорожців та направили на Схід.
«Наша тактична група займала позиції посередині між Лисичанськом і Бахмутом, прикриваючи залізницю та дороги. Ситуація була страшенно важка. Після провалу на столичному напрямку росіяни вирішили повністю захопити Донецьку та Луганську області. І показати, що вони звільнили Схід України.
Тому всі їхні підрозділи, що наступали з восьми напрямків під час широкомасштабної війни, загарбники зібрали в один кулак у двох областях, яким намагалися пробити нашу оборону. Перевага в людях була десятикратна. Щодо артилерії – на один наш постріл вилітало аж двадцять російських, – пригадує Євген. – Тож трималися виключно впертістю. Там, де з нашого боку оборонявся піхотний взвод, з їхнього наступав батальйон псковських десантників, який мав підтримку танками, артилерією, мінометами, авіацією, ударними гелікоптерами і безпілотниками.
Ми їх змушували витрачати непропорційно великі ресурси і в людях, і в техніці, і в боєприпасах за мінімальні територіальні досягнення. Вони пересувалися повільно, з дуже великими втратами. Хоча у нас теж були немалі втрати, відверто кажучи. З мого підрозділу – кожен третій з тієї ротації не повернувся».
«Рішення командира привело… в полон»
Євген переконаний, що трималися б іще, але через помилкове рішення командира весь підрозділ втрапив у халепу.
«Наприкінці травня під Попасною я потрапив у полон. Це сталося внаслідок помилки командира бригади, до якої ми були приєднані. Перед цим на сусідніх позиціях у полон потрапив офіцер із рацією та планшетом. Командири злякалися, що тепер ми будемо відкриті для прослуховування російськими розвідниками, і вирішили переналаштувати рації».
Зі слів військового, помилка полягала в тому, що робили це одночасно. Офіцери зібрали з усіх позицій рації, саме коли росіяни пішли на штурм. У результаті, коли надійшов наказ відходити, отримати його змогли не всі, бо не було зв’язку.
«Я і четверо побратимів ще пів дня оборонялися, не знаючи, що ми – вже в повному оточенні. Згодом нас узяли в кільце, і наш командир, щоб зберегти нам життя, наказав скласти зброю. Так ми опинилися в полоні, де я провів сім місяців, а деякі побратими, на жаль, залишаються там і досі».
«Добрий» слідчий дав зателефонувати додому
Євгену Шибалову геть нелегко було в полоні з двох причин.
«Ми сиділи у Луганському СІЗО. Якщо солдата з Полтави, Івано-Франківська росіяни вважають просто ворогом, то місцеві для них, хто воює в ЗСУ, – це зрадники. Вони переконані, що донецькі і луганські мають бути за них. Більше того, я – український волонтер, який співпрацював з міжнародними організаціями. Вони «вішали» на мене воєнний злочин, що я – «агент західних спецслужб».
Побиття, електрошокер, катування, удари струмом до Євгена застосовували активно і без вагань.
«На голову надягали пакет, душили, били гумовими кийками… Застосовували електричний струм. По всякому бувало, – пригадує жахливі знущання український військовий. – Потім приїжджають слідчі, які шукають, на кого можна «повісити» справу про воєнні злочини. Їм треба давати результати. Слідчий комітет росфедерації змагається щодо кількості справ, порушених і доведених до суду. Тому їм зовсім не принципово, чи ти взагалі щось скоїв. Аби тільки зізнався… Коли вони відчувають «слабину» солдата, починають тиснути так, що мама не горюй».
Але один випадок, коли слідчі, як у кіно, гралися в «доброго» і «злого» поліцейського, врятував Євгену життя, переконаний колишній полонений.
«Схема допитів, як у фільмах. «Добрий» слідчий пригощає цигаркою, пропонує чаю, а злий – б’є, принижує, тисне психологічно. Є імовірність, що з «добрим» полонений вступить у діалог. Це – робота на психологічному рівні. Я наважився попросити у такого «доброго» росіянина зробити один дзвінок додому. Набрав кохану Василину і розказав, де я. Вони гадки не мали, що я знаю точну адресу перебування, бо нас же везуть із зав’язаними очима. А я, коли ставив підпис на одному з бланків, підглянув адресу СІЗО. Її я і випалив по телефону. Було потім мені непереливки, але я точно знав, що тепер у мене є шанс потрапити на обмін. Бо до цього я взагалі вважався безвісти зниклим».
«П’яний окупант вхопив сплячого українського полоненого і просто забив його до смерті»
Оскаженілі росіяни в СІЗО, не те що не дотримуються міжнародних конвенцій, а чинять самосуд, розповідає Євген.
«Пам’ятаю випадок, як у сусідню камеру серед ночі увірвався п’яний окупант і просто забив до смерті нашого солдата. Як виявилося, це був один із начальничків СІЗО. У нього загинув хтось із родичів на фронті, і він таким чином спустив свою лють. Наказав охоронцю відкрити камеру і накинувся на першого сплячого полоненого, який йому попався».
Медичну допомогу теж надавали в останній момент, констатує захисник.
«У сусідній камері хлопець помер через те, що його вчасно не почали лікувати. Його вкусила якась отруйна комаха. Він кричав, опухав. Ми всі гукали на допомогу. Медики нарешті прийшли до нього, коли він знепритомнів і почав задихатися. Але було вже пізно».
Умови перебування в Луганському СІЗО були жахливі. Полонених навіть жодного разу за п’ять місяців не виводили на вулицю.
«Нас майже півтора місяця не водили помитися в лазню. А це було в липні. Також два місяці не видавали туалетного паперу. Ми жодного разу за цей час не бачили ні сонця, ні неба. Ходили тільки коридорами на допит і назад у камеру».
Камерні «вечорниці»
Але, щоб там не збожеволіти, українські захисники грали в ігри, вивчали англійську, слухали історії і вчили напам’ять особисті дані кожного, щоб той, кого першим визволять із полону, зміг вийти на родини інших полонених.
«Я постарався переказати хлопцям усі книжки, які прочитав за життя. Ми придумували хоч якісь розваги. Нам видавали господарське мило. Це – єдине, чого там не бракувало. З нього ми зробили шахи, потім – шашки, далі – нарди. А на шматку старої форми намалювали дошку. Я двічі ставав чемпіоном камери з шахів».
Також Євген, який досконало володіє англійською і французькою, вчив своїх побратимів іноземних мов.
«Коли охорона робила обшук у камері, серед речей, які ми ховали в дірки у матраці, вони знайшли шахи, нарди з мила і шматочок пікселя, де була табличка часових форм дієслова англійською».
А ще обов’язковим щоденним завданням кожного полоненого в камері було вивчити дані побратимів.
«Щоб вийти і знайти рідних. Передати вісточку, – пояснює чоловік. – Коли я повернувся, це було перше, чим зайнявся. Був один випадок, коли хлопця, безвісти зниклого, збиралися оголосити загиблим і вже готували рішення суду. Майже перед самим судом я встиг повідомити, що він перебуває у полоні».
Новий рік подарував життя
У жовтні Євгена перевели з СІЗО до колонії. Там він вперше за п’ять місяців побачив сонце.
«Пам’ятаю, як перші дні сидів і просто дивився в небо. Це було неймовірно. Одного разу побачили з хлопцями, як прямо над колонією наші збили російський літак. Потім навпаки ходили з опущеними обличчями, щоб ніхто не помітив, які в нас щасливі пики, – посміхається Євген. – Умови, до речі, у колонії були непогані. Якби там ще давали поспілкуватися з рідними та отримувати посилки, я би сказав, що вони повністю дотримуються Женевської конвенції. Нам видали теплий одяг, нормально годували, ми жили в чистих і теплих приміщеннях, мали свій двір для прогулянок. Там навіть бібліотека була. Я перечитав повністю Гюго і Дойля».
Обміняли Євгена 31 грудня 2022 року. Зі слів нашого героя, обмін був несподіваним. Самим полоненим навіть не кажуть, куди їх везуть. Просто викликають із речами на вихід.
«30 грудня ми курили з хлопцями у дворику. І хтось сумно сказав: «Схоже, що Новий рік ми зустрічатимемо тут». А я ще й пожартував: «Добре було б, якщо тільки один». За це хлопці мене ледь не вбили.
Тієї ж ночі мене розбудили. Наказали зібрати речі, зав’язали очі й руки, кинули в машину і кудись повезли. Їхали ми майже добу. Як виявилося потім, усіх полонених, зокрема з росії, звозять на якийсь аеродром. Потім літаком – до Бєлгорода, а звідти вже автобусом – на кордон з Україною, де відбувається процедура обміну.
У мене ця доба минула в повній темряві, бо – зав’язані очі. І такий внутрішній маятник – туди-сюди: а може, все-таки на обмін? А може, в іншу в’язницю, де зараз знову побиття? Згодом у мене знімають з очей пов’язку, і я прямо не можу повірити. Я бачу перед собою прикордонний знак, на якому написано: «Україна».
Новий рік по-справжньому подарував Євгену нове життя.
«Пам’ятаю, як виводять з автобуса і я чую українську мову. Приємно, що наша держава гідно зустрічає своїх воїнів, які були в полоні. Дуже важливо розуміти, що на тебе чекали, що за тебе хтось боровся. Обійми, солодощі, цигарки… А росіян вишикували у дві шеренги і під конвоєм повели до автобуса. Таке враження, що їх знову повезли в колонію».
Книга про невидимі рани полону
Лікування і реабілітація зайняла пів року після визволення. А ще Євген одразу після повернення почав писати книгу. Тут неабияк допомагає журналістське минуле, зізнається наш герой.
«Там будуть не лише мої свідчення про все пережите, а й історії моїх побратимів. Планую видати найближчим часом – книга на фінальній стадії. Але у мене була дилема: продавати чи роздавати безкоштовно. З одного боку, те, що люди отримують безкоштовно, вони не завжди цінують, тоді це перетворюється на макулатуру. З іншого – якщо просто продавати, це наче торгувати трагедіями своїх побратимів. Тому я довго думав і вирішив, що буду продавати, а кошти одразу переадресовуватиму на допомогу родинам полонених».
Військовий повернувся до ЗСУ. А згодом влаштувався у Міністерство ветеранської і соціальної політики.
«Мій обов’язок – робити кращим життя тих, хто повертається з фронту, – підсумовує герой і насамкінець дає пораду усім захисникам. – Не сваріться з жінкою, коли йдете на фронт. У разі потрапляння в полон – це єдина людина, від якої залежить ваше звільнення і повернення додому. Відомств – багато, а людина, яка пройде всі ці кола, – одна. Саме завдяки наполегливості і старанням моєї коханої я – на волі».
Сніжана БОЖОК, фото Бориса Корпусенка та з архіву героя
