Іван та Мар’я
Селом пройшов слух, що Івану та Мар’ї хтось поставив один на двох пам’ятник. Чогось подібного у їхньому селі ще не було. Наче на диво якесь шкандибали дивитися їхні односельці. Бо невеличким селом швидко рознеслася новина, що зранку приїхала машина на сільське кладовище, привезла пам’ятник, за кілька годин вже й установили. Не просто пам’ятник, а цілий монумент над двома надгробками! І фотографія на пам’ятнику зовсім незвична для села – сидять, обнявшись, веселі та щасливі чоловік і дружина, ще й підписано теж не по-сільському: Іван та Мар’я Близнюки. Хоча за життя в селі їх так усі і називали – тільки у множині. Навіть тоді, коли Мар’я вже переселилася сюди, на цвинтар, все ж казали «біля Івана та Мар’ї», ніби дід і не один жив роками. Більш як півстоліття прожили удвох, двох синів та доньку вигляділи та в люди вивели. І жили вони добре та в мирі, якби не ота старість. Таки підкралася…
Вони ще замолоду все удвох робили. Іван мовчечки, а Мар’я біля нього все гомонить. Здається, він і не слухає, та вона все щебече. Якраз встигли вони доробить до пенсії у колгоспі, поки той розпався. Іван усе на тракторах, а Мар’я – вік дояркою. Здавалося б, що на пенсії треба відпочить, так ні ж! Як і більшість людей у селі, коли колгосп скінчився – хазяйства повен двір та городів-городів завели. Не наробилися! Щоб усе своє було і в них, і в дітей у місті. І так із дня у день! Біля хазяйства – ні празника, ні вихідного. Ніхто з них за все життя жодного разу навіть не бачив моря. І, бувало, коли сварилися за якісь справи хазяйственні, Іван таки підвищував голос і кричав: «Покину все к чортовій матері і на море поїду!»
–