І забуяла Ярославка…отрутними кульбабами…
Навколо старовинного села Ярославка, що в Бобровицькому районі, немає недоглянутих забур’янених полів , одначе Василь Круглик чомусь прикрасив обкладинку своєї книги «Ярославка від роду до роду» великими плантаціями дикоростучих кульбаб. Може, ця лікарська рослина відіграла якусь роль в історії восьмивікового села? У книзі немає відповіді на це запитання, але проглядається інший збіг обставин: свіжі стебла кульбаби можуть викликати симптоми отруєння, і в трактуванні Кругликом певних історичних подій немало ідеологічної отрути.
Цитую перше «відкриття» Василя Круглика: «Наступив 1917 рік. Багато народів світу , а особливо росіяни і українці ще довго будуть згадувати і пам’ятати цей рік. Тому що бідні люди росіяни і українці давно чекали такого переломного періоду, який би покращив їхнє життя. І такий час прийшов. Саме цього року здійснилась Велика Жовтнева соціалістична революція. Скинуто царя. Від робітника до селянина почались зміни у покращенні їхнього становища».
Сказати про якесь покращення після Жовтневої революції – це не просто глузування над історією, це – танцювання божевільного на пам’яті мільйонів загиблих співвітчизників у братовбивчій різні і померлих у голодовці 20-х років. Тоді по всій Європі прокотилися революції, але без такого кровопролиття і тотальних руйнувань, як було в Росії. Жодна країна світу не пішла шляхом російських більшовиків. І не здійснилася божевільна мрія Леніна про всесвітню пролетарську революцію з масовими людськими жертвами.
Що цей вождь був не сповна розуму, свідчать його накази (мовою документів): «Необходимо провести беспощадный массовый террор против кулаков, попов и белогвардейцев, сомнительных запереть в концентрационный лагерь вне города», «… расстреливать заговорщиков и колеблющихся, никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты», «… нельзя жалеть город, необходимо беспощадное истребление», «Передать Теру, чтобы он все приготовил для сожжения Баку полностью»…
Колись такі документи були заховані за сімома замками від народу, а великі інститути історії ВКП(б) – КПРС писали про Жовтневу революцію як таку, що принесла трудовому народу земний рай. Тих інститутів давно вже немає, розсекречені й партійні та чекістські архіви, але залишилися Круглики, які продовжують дурманити людям голови «щасливою зорею Жовтня». Ще й з очевидними протиріччями. Так, спочатку автор згаданої книги написав кілька речень про те, що до революції земство «дещо зробило хорошого»: у 1912 році побудувало школу, відкрило лікарню, в 1915 році працювали дитячі ясла з 62 дітками. А вже наступний абзац – про Великий Жовтень і боротьбу селян проти гнобителів. Виходить, що боролись проти «дещо зробленого»? А у побудованій «гнобителями» школі й досі навчаються учні, ще в одному земському приміщенні після капітального ремонту недавно відкрили дитячий садок. Медичну допомогу надають селянам теж у давньому приміщенні. Радянська влада нічого такого не побудувала в Ярославці. Навіть клуб тривалий час працював у старовинному приміщенні церкви.
«Торкаючись земельного питання , наголосимо, що було проведено нарізку землі на кожного члена сімї. Це був другий прояв уваги до людини», - цитую з книги чергове історичне «відкриття». Але увесь світ знає, чим закінчилась та більшовицька земельна увага до селян, – насильницькою колективізацією і другим після «щасливого Жовтня» страшенним Голодомором. Горе-історик, видно, забув і про радянське закріпачення «щасливих» селян: їм навіть паспортів не видавали, чим обмежували вільне пересування по країні - як при Петру I. Царську кріпаччину відмінили в 1861 році, а радянську - в 1974-му. Забув і про каторжну роботу «щасливих» селян за голі трудодні.
Правда, Василь Круглик згадує і про голодовку 30-х, але перед цим він оспівав «щастя» селян – перші колгоспи, увіковічнив імена їхніх засновників, обгидивши тих, хто виступав проти насильницької колективізації. Хоча ті перші колгоспи створювались на знівечених долях вмілих хлібапашців, яких знищувала більшовицька голота, потім замість «омріяного покращення» організувала терор проти всіх односельців – забирала останні зернини. Один трагічний епізод «покращення» є і в книзі Круглика, але то не його розслідування, а списане з чужого, і ніяк не вписується у «колгоспне щастя». Чи то його права рука не відає, що пише ліва? Не врахував «історик й очевидне: ще при комуністично-радянській владі, в кінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття, розкуркулені були реабілітовані, їхнім спадкоємцям виплачені навіть компенсації за відібране колгоспними активістами майно.
У Бобровицькому районі комісію з реабілітації очолювала уродженка Ярославки, колишня третій секретар райкому партії Ольга Піддубна. І я, як журналіст, засідав у тій комісії, підготував для районної газети ряд публікацій про трагічні наслідки більшовицьких руйнувань, масове фізичне і моральне знищення споконвічних сільських трударів. А Круглик й досі прославляє тих, хто їх розкуркулював та доводив село до голодомору.
Нове моє журналістське розслідування стосується вихідця з багатодітної селянської родини Пилипа Івановича Присідка з Ярославки. Його батьки ще до Жовтня обзавелися земелькою, скориставшись Столипінською реформою. Після революції розширили володіння, працювали на землі від зорі до зорі. Та нагрянув «другий прояв уваги до людини». Пилип не взяв зброю в руки, але й не хотів миритися з більшовицькими безчинствами. Якось сказав односельцям, мовляв, навіщо вони віддають зерно по 90 копійок за пуд, тоді як влада продає його за кордон по 4 і більше рублів. Активісти донесли, куди потрібно, і Пилипа відправили на два роки в Сибір – було то в 1929 –му.
Після повернення із заслання працював за межами села, але не міг спокійно дивитися й на колгоспну кріпаччину. Одного разу сказав голові колгоспу Михайлу Якушку (дослівно з кримінальної справи Присідка): «Что з того что ты взял людей в колхоз и мучиш голодными, тебе за лето хлеба напашут, а осенью ты отдаш все государству, а люди снова останутся голодными. Дураки они что в тебя работают».
За таку антирадянщину, та за «неактивні зв’язки з бандою Ромашки», влада «робітників і селян» в 1938 році розстріляла селянина Пилипа Присідка. Реабілітували його 24 серпня 1989 року. Та про таких борців Круглик не пише, у його розумінні вони – вороги.
Наводжу наступний витяг з книги: «Зміцнення радянської влади на селі проходило у боротьбі з бандою Ромашка. Це була перша особа, яка найбільше чинила опір новоствореній владі. Демид Ромашка, як писали багато засобів масової інформації, людина груба, неосвічена, жорстока. Він організовує напади на село, насильно брав у свій загін молодь, чинив погроми, грабежі, вбивства….».
На підставі яких документів, яких «багатьох публікацій у ЗМІ» написана та «історична» маячня? Мені особисто довелось тримати в руках архівні справи репресованих десяти селян з Щаснівки, яким до критики колгоспного устрою, приписали й «неактивні зв’язки» з … політичною бандою Ромашки. Тобто, навіть чекісти не записали Демида в грабіжника з великої дороги. І в історико - краєзнавчій книзі «Не бував ти у наших краях» про Бобровиччину читаємо: «Найбільш відомим провідником селянського руху в нашому краї був отаман Демид Ромашка. Отаман – це офіційний військовий чин УНР». В інших історичних дослідженнях Ромашку називають полковником, отаманом тритисячного українського війська, на сторону якого перейшов був навіть один більшовицький полк. Це військо підтримували цілі села Київщини і Чернігівщини – є архівні документи. Таборилося воно і в Щанівці, організовувало навіть українські гуляння в національних костюмах – дійшли до наших днів перекази очевидців. Ромашківці рятували й Майнівське училище від грабежів башкірської дивізії Будьонного – теж є архівні документи. Встановлено, що і єврейські погроми вчиняла насправді кримінальна банда міліцейського перевертня. А застрелив Демида підступно (сонного і за наказом чекістів) його рідний кум Степан Шуплик, який потім легально працював у чекістських органах. Круглик назвав його героєм, а Демида, що боровся проти більшовицького гніту селян, - лютим ворогом. Це категоричне тавро не змивається невеличким витягом з чужого дослідження. Кому потрібна така перекручена історія? Який патріотизм формує вона в підростаючого покоління?
Писати історію села з висновками, взятими з короткого курсу історії ВКП(б)-КПРС, або взагалі зі стелі, - це аж ніяк не чиясь приватна справа. Адже те залишається для наступних поколінь. Їм ще ширше, ніж зараз, будуть відкриті архіви. Безумовно, там почитають і про позитивні приклади радянського періоду, оскільки були такі. Та передусім нащадки можуть задатися запитаннями: чому в оспіваному Кругликом «поліпшеному становищі для робітників і селян» були три голодовки, братовбивча громадянська війна, ганебна окупація величезної території, страшні репресії проти масового народу? Врешті дохазяйнувалися були до того, що після 45років від Перемоги стали вводити карткову систему на продукти і товари першої необхідності? І це – при повних колгоспних приміщеннях худоби та працюючій промисловості! І чому у довоєнній і післявоєнній Європі, при ненависній радянським людям капіталістичній владі, рівень життя пересічних людей набагато вищий, ніж був у прославленому Радянському Союзі, а тепер - і в незалежній Україні? А саме піклування про Людину - найважливіше для будь-якої нормальної держави, важливіше за різні там соціалістичні змагання, стаханівські і п’ятитисячні рухи, бурхливу діяльності партійних, комсомольських і піонерських організацій, розповідями про які забита книга історії села. Та й чому ж та могутня сила, маючи в руках всю повноту влади, не врятувала «щастя» для робітників і селян, та й сам «непереможний» СРСР? Видно, все то було штучним створінням, як і кінцева мета – комунізм.
Нам би гіркий урок з усього того винести, але «учитель» історії «умозаключає»: «Муляли у верхах колгоспи і радгоспи, тож давай їх розвалимо і почалося… І тут справа не в керівниках, які очолювали ці господарства. Справа в непродуманій системі…».
Можна погодитись, але з одним уточненням: наше суспільство, починаючи з 1917 року, живе в непродуманій системі, замішаній на людській крові, цинічній брехні і відхиленні від Бога.
Ну й стосовно «справи не в керівниках». Місцеві жителі, певно, пам’ятають, як обрані ними «реформатори» у Києві прогулювали з дівчатами остатки їхнього колгоспу, потім за ними ганялися кредитори з автоматами. Натомість є колишні радгоспи і колгоспи, які вміло реформувалися і в «непродуманій системі». Одне з таких – товариство «Земля і воля», що кількома словами згадане в книзі. Організатори написання книги чомусь забули про те, в якому стані приєднувався «прогуляний» колгосп до «Землі і волі», скільки мільйонів гривень потрачено лише на те, щоб звільнити його землі від суцільних бур’янів, як проводилася газифікація села, ремонт доріг тощо… Чомусь не потрапили до книги, скажімо, кращі комбайнери Анатолій Шакун, Олексій Нестерчук, Леонід Левон, ряд водіїв найсучасніших тракторів. Кожен з них виконує такі обсяги робіт, що колись під силу було лише бригаді. Ці комбайнери й трактористи із своїх зарплат вносять найбільші внески в бюджет, але вони, та й інші сучасні трударі, опинились на задвірках історії Ярославки. У книзі ж, уквітчаній кульбабами, красуються споживачі бюджету зі своїми спогадами і портретами. Правду кажуть, що люди діляться на тих, хто працює, й тих, хто ставить собі в заслуги результати цієї роботи.
Григорій Войток
