Фельдшер ДСНС допомагала пораненим під час обстрілів Чернігова
Робота медика рятувальної служби полягає в основному в тому, щоб контролювати стан працівників і у разі необхідності надавати їм допомогу. Медпрацівники ніколи не виїжджають на виклики разом з рятувальниками, але війна змінила все. Так, фельдшер пункту охорони здоров’я Головного управління ДСНС України в Чернігівській області Ірина Дерев’янко під час бойових дій на Чернігівщині разом із рятувальниками виїздила в найгарячіші місця. Вона була в різних районах міста, та найбільше запам’ятався виклик на Чорновола. Там дівчині довелося подолати свій страх висоти, бо на сьомому поверсі були люди, які потребували допомоги.
Сьогодні Ірина Дерев’янко повернулася до звичного життя, поміняла частину, нині вона – рядова служби цивільного захисту, фельдшер групи піротехнічних робіт рятувального загону Управління державної служби України з надзвичайних ситуацій в Чернігівській області. Та події майже річної давнини пам’ятає, ніби це було вчора.
«Рано вранці 24 лютого подзвонила співробітниця і сказала, що почалася повномасштабна війна. Чоловік відразу пішов у військкомат, а я пішла на роботу, – згадує Ірина Дерев’янко. – Того дня було прийняте рішення, що ми заступаємо на добове чергування, бо загалом ми працювали за звичним графіком – 5 днів на тиждень. Спершу нас було п’ятеро медиків, і ми мінялися. Тому першу добу я ночувала вдома, а з 25 лютого я пішла на роботу і вже там лишилася».
В пожежній частині Ірина прожила 47 діб
«Я взяла з собою котів, трохи речей, документи свої і чоловікові і пішла на роботу, – продовжує Ірина. – У звичайний час ми не виїздимо на виклики до цивільних, лише допомагаємо своїм працівникам. Та в той час ми сідали і їхали разом з пожежними на своїй «швидкій». Перший мій виклик був 28 лютого в Киїнку. Диспетчер сказав, що пожежа і під завалами діти. Тоді мене привезли в іншу частину і я поїхала на пожежній машині разом з рятувальниками. Ми приїхали туди, а там обстріли, все довкола горить.
Адресу пам’ятаю і зараз: вулиця Кільцева, 8, бо я бігла зі своїми сумками до тих завалів, довкола стріляють, все горить, а диспетчер мені по рації кричала, цю адресу безперестанку. На щастя, виявилося, що там нікого не було під завалами».
Спершу Ірина виїздила зі своїми колегами, але вони виїхали, дівчина залишилася.
«У нас була евакуація, і мені пропонували виїхати, але я відмовилася, – говорить Ірина. – Я розуміла, що це робота і треба допомагати, а якщо всі виїдуть, то хто лишиться. Та ще й чоловік тут був, як би я його покинула?».
На Чорновола прощалися з життям
Скільки виїздів було за весь час і скільком людям допомогла – Ірина не рахувала. Та найскладніший виклик з найбільшою кількістю поранених, який був на вулицю Чорновола після авіаударів, пам’ятає і зараз.
«Спочатку ми сиділи в підвалі, потім завила тривога, збір аварії. Ми зібрали аварійно-рятувальні укладки для виїзду і поїхали, – говорить Ірина. – На Чороновола виїздила я, медична сестра і наша диспетчерка Олена – вона має освіту медпрацівника і постійно допомагала, коли мала змогу. Що сталося там – ми не знали, просто їхали на виклик. Та вже слідом за нами мчали і карети «швидкої». Прибувши на місце, я побачила страшну картину, наче в якомусь голлівудському фільмі зі спецефектами… Розбиті будинки, горять машини, цегла, скло довкола, люди поранені… Це був якийсь армагедон. Ми, як могли, надавали допомогу. Комусь треба було в лікарню, у когось були незначні травми. Всі люди, які там були, перебували у шоковому стані. Вони наче не розуміли, що відбулося. Ми з диспетчером ходили, шукали потерпілих серед уламків і надавали допомогу. Важким надавали першу медичну допомогу і переносили в «швидку». Потім підійшла жінка з будинку, куди ракета прилетіла, і сказала, що на сьомому поверсі є люди».
Медики потрібні були нагорі. І в той момент, навіть не замислюючись, Ірина полізла пожежною драбиною на сьомий поверх.
«Взагалі я дуже боюсь висоти, але коли в мене спитали, чи полізу, без вагань погодилась, бо знала, що там є люди, яким, можливо, потрібна моя допомога. І з сумкою (яка важить вісім кілограмів, – Авт.) піднялася пожежною драбиною на сьомий поверх, – розповідає Ірина. – Там дійсно були троє жінок, яких придавило плитою. На жаль, одна з них була вже мертва. Двоє – у дуже важкому стані. Надавши їм допомогу, ми спустили обох униз. Травми у жінок були тяжкі, вижити вдалось лише одній.
Пам’ятаю, як ми стоїмо на сьомому поверсі цього розбитого будинку, і я чую гул: російський літак заходив на друге коло. Це був день, і його було видно. Ми просто стояли і дивилися на нього, а про себе думала, що якщо зараз він випустить знову ракети по цьому будинку, нам всім не вижити. Та він пролетів повз».
В той день десь майже в один проміжок часу росіяни завдали ракетно-бомбового удару по будинку на вулиці Чорновола, нафтобазі і 18-тій школі. Тож можна припустити, що, випустивши ракету на Чорновола, літак полетів далі бомбити місто.
За рідних переживала найбільше
Ірина Дерев’янко каже, що під час бойових дій на Чернігівщині ніколи не переживала за себе, навіть під час виїздів. Натомість душа боліла за рідних: за коханого, який 24 лютого пішов воювати і разом з побратимами тримав оборону Чернігова з боку обласної лікарні, і за батьків з сестрою. Дівчина сама родом із села Ковпити Чернігівського району. Воно було окуповане на початку березня, а в Славутичі в окупації опинилася її рідна сестра.
«У нас стріляли постійно. Думала, хоч у батьків усе нормально, а одного дня мати дзвонить і каже: ми в окупації. Оце було страшно. Окупанти стояли майже біля будинку батьків, – розповідає дівчина. – З батьками мала лише короткі телефонні розмови, і то не кожного дня. Додзвонитися не завжди виходило, бо зв'язок поганий був, а коли й додзвонишся, то нічого толком і не спитаєш, і не розкажеш, лише почуєш, що все нормально, – і добре. А сестра моя в Славутичі теж в окупації працювала на «швидкій». Їй писала, коли інтернет був. Чоловік на околиці міста воював. Про себе не було часу турбуватися. За батьків більше всього боялася, бо батько АТОвець, і якби хтось сказав, то хтозна, що було б. До речі, в нас були в селі як російські, так і білоруські військові».
Війна – коханню не завада
Ірина з тепер уже чоловіком Костянтином жили разом не один рік і давно хотіли одружитися. Тому не дивно, що вирішили зробити це під час облоги Чернігова. Так, 12 березня прямо на роботі в Ірини їх розписав начальник Головного управління ДСНС в Чернігівській області.
«Ми вже давно знайомі, жили разом. Про весілля, звісно, думали, але точно не про таке. Пропозицію офіційно Костя зробив мені 25 лютого. А через декілька днів я побачила публікацію в інтернеті, як одружився київський поліцейський. Після цього я почитала трохи законів. Дізналася, що у військовий час може розписувати керівництво, і цей шлюб вважається дійсним. І нас розписав начальник головного управління ДСНС у Чернігівській області. Зробили наказ, все зафіксували, – згадує дівчина. – Звісно, мріяли, що буде трішки по-іншому, щоб були і родичі, а так вийшло, що ні родичів, ні друзів не було, тільки з колегами».
І хоча реєстрували шлюб не в РАЦСі і без пишного банкету з гостями, проте обручки, сукня і букет все ж таки були.
«Я декілька днів готувалася до весілля, – згадує Ірина. – Букет шукала в Інтернеті, коли казала, навіщо, – всі були шоковані, бо більшість думали, що зараз не до весілля. Проте мені все ж вдалося знайти в одного чоловіка букет тюльпанів. Обручки купила у церкві, а от із сукнею були проблеми. Весільної сукні не знайшлося, була біла, вишита. До речі, і дівич-вечір був, якщо його можна так назвати. Увечері 11 березня був сильний обстріл. Надійшов виклик на Зелений Гай, і там був поранений чоловік. І ми поїхали: я, диспетчер і водій. Ось такий своєрідний дівич-вечір».
Організацію весілля Ірина повністю взяла на себе. У чоловіка було одне завдання – приїхати на реєстрацію шлюбу.
«Ми домовилися про розпис на 12 березня. Все було готове, і йому потрібно було лише з’явитися в мене на роботі о 12-тій годині. Зв’язку тоді взагалі не було, і я дуже переживала, чи зможе він добратися сюди. З запізненням, але приїхав, – згадує Ірина. – Ось так ми стали сім’єю. А вже у травні я пішла в РАЦС із наказом, і там мені видали свідоцтво про шлюб і внесли дані в реєстр, де вказали, що шлюб зареєстровано 12 березня».
До речі, після Ірини ще троє її колег взяли шлюб під час бойових дій на Чернігівщині.
На паніку не мали не часу, ні права
Ірина до вторгнення не вивчала тактичної медицини і не мала досвіду роботи з пораненими, як, власне, і більшість лікарів. Після закінчення медичного коледжу дівчина працювала в реанімаційному відділенні обласної лікарні, потім перейшла в ДСНС. Проте вона має неабияку стійкість і ніколи не дозволяє собі впадати в паніку, щоб там не було.
«Під час навчання у медколеджі іноді панікувала, коли бачила різні травми, – говорить жінка. – Та потім був досвід роботи в реанімації, і тут я навчилася всі емоції відкидати, коли виконуєш свою роботу. Адже дуже часто життя пацієнта залежить від твоїх дій, які треба зробити моментально. Немає часу на паніку, сумніви. Потрібно чітко робити все необхідне, бо від цього залежить чиєсь життя. І той досвід роботи в реанімації мені дуже допоміг, коли вже виїздила з нашими пожежниками під час обстрілів Чернігова. Звичайно, секундний шок іноді був, бо важко було уявити, що в нас час таке можливо. Та потім береш себе в руки і починаєш надавати допомогу. Я починала готувати себе ще в дорозі, коли ми їхали на виклик. Адже ми не мали права на паніку».
За час військових дій на Чернігівщині дівчині доводилося допомагати й місцевому населенню. Проте вона каже, що з пораненими військовими легше, ніж зі звичайними людьми.
«Ми багато куди виїздили після обстрілів і надавали допомогу пораненим – як цивільним, так і військовим, – говорить фельдшер. – І от з військовими легше морально. Якщо цивільна людина – в паніці, то хлопці військові постійно шуткують. Яка б травма не була».
Медична допомога потрібна була завжди
Спершу на ДСНС працювало чотири медики, та потім Ірина лишилася сама.
Вона жила на роботі одна, і на відпочинок часу мало лишалося. Адже, окрім виїздів, потрібна була медична допомога співробітникам і людям, які жили в підвалі пожежної частини. Адже хвороби ніхто не відміняв. На щастя, медикаментів вистачало всім.
«У нас кожен рік іде закупка медикаментів. На піротехніків там взагалі специфічні медикаменти: кровоспинні, бандажі, турнікети. Тому в нас вистачало всього, – розповідає Ірина Дерев’янко. – Медична допомога завжди була комусь потрібна. Наші хлопці-пожежники, бувало, приїздили з викликів з травмами. Хтось руку зламає, хтось опік отримає. Якось двох наших співробітників, коли вони виїздили на пожежу і поряд був вибух, відкинуло ударною хвилею, теж були забої сильні.
Травмпункт тоді не працював, то підтримувала зв'язок з обласною лікарнею. Я там працювала в реанімації, тому коли нашим пожежникам потрібен був конкретний спеціаліст, ми домовлялися, і їм вже там надавали специфічну допомогу: гіпс накласти, знімок зробити.
Часто люди просто з вулиці заходили і питали якісь ліки. Якщо в нас були, то я, звичайно ж, давала. Часто доводилося консультувати людей. Адже дзвонили щодо різних хвороб в швидку, коли не виходило, то звертались до нас. І коли був час, я консультувала телефоном. Пам’ятаю, подзвонила жінка з Количівки, там були поранені: люди їхали з міста і потрапили під ворожий обстріл. Там, здається, було двоє дорослих і двоє дітей. І місцева мешканка питала, що робити, бо сильні опіки були. І таких дзвінків насправді було багато».
Свою восьмикілограмову сумку з медикаментами Ірина майже завжди носила з собою, а ще плюс і бронежилет на виїзд. І це при зрості 152 см!
«Хлопці завжди пропонували допомогти з сумкою, але я відмовлялася, – говорить Ірина. – У мене там все необхідне, і я постійно бігала, тому вона мала бути при мені».
І хоча Ірина не пригадує, на скількох виїздах їй довелося побувати і скільком пораненим надати допомогу, проте один виклик дівчина запам’ятала на все життя.
«У березні поранило нашого співробітника, водія пожежної машини, який перевівся до нас з Чорнобиля, і ми виїздили. Пам’ятаю, темно було, п’ята ранку, сирену і мигалки не вмикали, як і фари, – розповідає Ірина. – Приїхали на місце – а там дуже складна травма була, кровотеча сильна. Ми його в обласну лікарню повезли. Поки їхали, працівники дзвонили, питали, як він, і дружина дзвонила… Ми відразу передали його в операційну, але на жаль, він помер».
Марія ПУЧИНЕЦЬ, фото героїні
