Чернігівщина без торфу: диверсія чи халатність енергетичного монополіста?
«Це – диверсія!»
Херсон, Одеса, Запоріжжя і навіть Донбас – по смолинський торф’яний брикет їдуть вантажівки з різних куточків України. Під стінами чергують КамАзи Згурівського цукрового заводу з Київщини, вантажівки «Ризького хліба» з Чернігова і десятки приватних автівок з різних куточків Чернігівщини. Одначе можливість взяти брикет у достатній кількості випадає не кожному.
«Вже місяць, як до нас висувають справедливі претензії стосовно того, що не можемо виробити достатньої кількості торфобрикету, – розповідає 
«За всі тридцять років, доки існує наш завод, таких ситуацій ніколи не виникало, – обурюється директор. – Раніше нас завчасно попереджали про відключення струму, аби ми змогли зупинити прес і залити матриці мастилом».
За словами керівниці підприємства, перепади напруги призводять до постійних поломок преса. Його вага складає близько 50 тонн, тож навіть перепад в долю секунди може призвести до суттєвої несправності.
Начальник брикетного цеху Микола Мойсеєнко зі своїми підлеглими не встигають відмивати від мазуту обличчя та руки.
«Вчора тільки запустили новий матричний канал. Тільки подзвонив директору, як через двадцять хвилин знову стрибок напруги, – гнівається шахтар. – Ну, чесне слово, таке враження, що за заводом хтось спостерігає і постійно смикає за вимикач. Це диверсія!».
Смолинський торфозавод, як і саме селище, «прив’язані» до трансформаторної підстанції, розташованої у військовому містечку Гончарівське. Потужності цієї підстанції в 35 тисяч вольт раніше вистачало на всіх. Завод же – чи не найбільший споживач електроенергії. Щомісяця тут сплачують рахунки за спожитий струм на суму в 300-350 тисяч гривень. Коли запустять другий прес, то число спожитих кіловат-годин суттєво зросте. Здавалося б, монополісту в особі ПАТ «Чернігівобленерго» треба дружити із такими платоспроможними клієнтами. Та щось не складається.
«Ми кілька разів письмово зверталися на адресу електромереж. Ті не вірять, що таке може бути, – розповідає Валентина Огієнко. – Приїхали їхні представники і встановили реле. В результаті вони нічого не зафіксували, хоча такі стрибки були. Адже вистачає однієї долі секунди, аби 50-тонний прес став, – продовжує директор підприємства. – Засідання в Чернігівській обласній раді на цю тему ні до чого не призвели. Напруга знову скаче».
З чим це пов’язано, Валентина Володимирівна припускати не береться, але те, що вина лежить безпосередньо на постачальниках електроенергії – факт!
Від вимушеного простою підприємство несе мільйонні збитки. В середньому завод виготовляє 70 тонн брикету за добу. Якщо порахувати вартість та кількість невиробленої продукції, то за два місяці підприємство втратило більше двох мільйонів гривень. Хто їх компенсує заводчанам? Хто компенсує заводу іміджеві втрати та втрати партнерів, з якими керівництво підприємства не підписує контрактів, бо не впевнене у його стабільній роботі?
Працівники ж виробничого цеху не хочуть йти на зміну, бо знають, що не будуть, як зазвичай, контролювати хід виробництва, а котру добу не випускатимуть з рук кувалди та не вилазитимуть зі смердючого мазуту.
Кілька років тому дружний колектив Смолинського торфозаводу відбився від рейдерів з ТОВ «Терма-Груп», які тісно пов’язані з луганчанами. За збігом обставин нинішнє керівництво ПАТ «Чернігівобленерго» – це також переселенці з Луганська, як і їхні підлеглі з районних електромереж. Звісно, це ні про що не говорить, та все ж елітне земляцтво зобов’язує…
Віталій НАЗАРЕНКО, фото Миколи ТИЩЕНКА
