ПАРАЛЕЛІ
Боєм під Крутами командував уродженець Варвинщини
Мало яка інша подія в історії України така ж відома, як бій під Крутами. Він посідає чільне місце в національній історичній пам’яті, проте в історіографії і досі відсутній цілісний опис тих подій. І що далі від пам’ятної дати, то більше неточностей та відвертих домислів.
Бій, що розгорівся під Крутами, не має рівного в історії! Проти чотирьох тисяч досвідчених у боях солдатів і матросів Муравйова стало до боротьби півтисячі українських вояків і 20 старшин. На кожного вояка-українця – по 40 набоїв, а ворог мав необмежений запас амуніції, артилерію і опанцирені потяги. Оборону станції Крути очолив уродженець Варвинщини, талановитий сотник Аверкій Матвійович Гончаренко.
З селян – у старшини
Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дащенки Лохвицького повіту Полтавської губернії, нині – Варвинський район Чернігівщини. Відомо, що Аверкій успішно закінчив Прилуцьку гімназію, а в 1912 році – Чугуївське військове училище, вийшов підпоручиком до 76-го піхотного Кубанського полку. У 1913-1914 роках Аверкій дослужився до помічника начальника учбової команди полку. У липні 1914 року за мобілізаційним планом його призначили командиром роти 260 піхотного Брацлавського полку, де Аверкій брав участь у Першій світовій війні. У 1917 році Гончаренко – капітан.
З початком національно-визвольного руху Гончаренко українізує свій курс юнкерів та восени 1917 року здійснює перший випуск українських старшин. З січня 1918 року – командир куреня 1-ї Української військової школи ім. Б. Хмельницького, на чолі якого брав участь у бою під Крутами.
Різноманітні історики розповідають про три сотні безвусих дітей-гімназистів (які, мовляв, навіть не вміли стріляти), яких зрадили командири і через це розстріляли більшовики... Не будемо про в подробиці бою. Зазначимо, що збереглися спогади його учасників: Івана Шарого, Ігоря Лоського та інших, а також командира бою сотника Аверкія Гончаренка, як і свідчення нач. штабу армії УНР сотника (згодом генерала) Олександра Удовиченка, якому в присутності Петлюри було надано докладний звіт одразу ж після бою.
Комендант оборони Бахмача
Після оголошення Центральною Радою IV Універсалу більшовики організовано посунули на Київ. Лев Троцький (Бронштейн), який вів переговори з європейськими країнами, запевняв світ, що Української держави немає. У цей важкий для України момент зупинити наступ червоної орди на столицю взялися добровольці.
Найкоротшою дорогою до Києва з півночі були залізничні шляхи – «Гомель-Бахмач» і «Ворожба-Бахмач». На цей важливий залізничний вузол командуючий військами отаман Капкан вислав Першу ім. гетьмана Б. Хмельницького Юнацьку військову школу, у складі якої було чотири сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин. Вона була укомплектована юнаками з колишніх російських військових шкіл, з освітою не менш як шість класів гімназії.
Бою під Крутами передував бій на станції «Бахмач». Військово-адміністративні справи міста вів сотник Тимченко, який не мав війська.
22 грудня 1917 року Аверкія Гончаренка, як командира куреня Юнацької школи, покликав до себе командуючий військами отаман Капкан. У спогадах наш земляк процитує слова отамана: «Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Більшовики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач-Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-товаровий уже готовий. На поміч трудно чекати».
Молодий цвіт нашої армії, юнаків, кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробуваного в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. Політики на чолі з Грушевським та Винниченком не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни. Навпаки, на мітингах деморалізували закликанням до поділу землі. Тому лише ідейні купки стали до боротьби за рідний край.
23 грудня пізно ввечері Аверкій Гончаренко був у Бахмачі і прийняв на себе оборону міста. З метою охорони лівого крила військового з’єднання Гончаренко висилає в Чернігівському напрямку сотника Семироза з чотою юнаків.
«На Святий Вечір, 24 грудня 1917 р., в напрямі на Гомель я вислав від школи передову заставу. Після незначної сутички ми зайняли станцію Доч. Двох більшовиків узяли до полону. Від них я довідався, куди і як наступають війська Муравйова», – згадував старшина.
Боронитися українським добровольцям доводилося ще й від двох тисяч робітників депо «Бахмач», переважно росіян. У цей важкий момент Бахмач покидає сотник Тимченко, який забрав з собою штаб, обґрунтовуючи це потребою оборони станції Крути. Натомість Тимченко пообіцяв сотнику підкріплення з Києва, якого юнкери так і не дочекалися.
Після місяця боїв українські передові частини відступили, та вже не через Бахмач, а через його передмістя – через робітників. Знесилені добровольці змушені були відступити до Плисок. Муравйов розпочав підготовку до наступу на Київ уздовж залізниці «Бахмач – Ніжин – Дарниця».
Бій під Крутами
Ввечері 28 січня невеличкий відділ червоногвардійців виїхав з Бахмача слідом за українськими частинами, але на станції Плиски наштовхнувся на український бойовий потяг і підрозділ куреня Смерті. Коротка розмова сторін скінчилася перестрілкою. Червоні поспішили від’їхати до Бахмача, покинувши кількох своїх. Коли пізно ввечері до Плисок прибув радянський бронепотяг, українців на станції вже не було. В околицях червоногвардійці знайшли лише тіло свого взводного командира, який не встиг залишити Плиски. Захисники Центральної Ради вже відступили на «Крути».
Як стверджував у спогадах Аверкій Гончаренко, разом сили оборонців станції «Крути» налічували 20 старшин і 500 бійців. Командири були певні, що не зможуть втримати позицію без підкріплень.
Сотник Тимченко від’їхав до Ніжина, щоб спробувати переконати розташований там курінь ім. Т. Шевченка приєднатися до оборони. Та цей курінь з 800 вояків був налаштований вороже до Центральної Ради. Тоді шевченківці не чинили перешкод руху військовим ешелонам через Ніжин, однак варто було куреню захопити залізничну станцію, щоб українські війська на станції «Крути» виявилися відрізаними від запілля. Ніжинська залога відкрито заявила про підтримку радянської влади й щомиті могла виступити проти уряду УНР.
«В ніч на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так: «Пріґатовіться к встрече пабеданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцєроф всьоравно расстрєляю». Я відповів, що до зустрічі все готове», – пише у спогадах Гончаренко.
Вислана на схід українська розвідка спостерігала, як на обрії з’явилися ешелони противника. За кілька кілометрів від лінії оборони червоні зупинилися; з вагонів поспіхом висипали бійці. На північ від залізничного насипу до наступу готувався загін московської червоної гвардії, південний відтинок зайняли петроградські червоногвардійці. Загін матросів-балтійців, ймовірно, у резерві. Бронепотяги мали просуватися вперед залізницею.
Петроградці пішли в наступ. Червоногвардійці впевнено простували в бік «Крут», не відразу помітивши попереду імпровізовану лінію оборони.
Під кулеметним вогнем червоні швидко збагнули складність свого становища. Але, переважаючи кількісно і озброєнням, більшовики продовжували вести запеклий бій. На другий день оброни на підмогу червоним з Ніжина виступив курінь ім. Шевченка. Це загрожувало оборонцям Крут ударом в запілля. Не зволікаючи, Гончаренко наказав усім підрозділам відступати. Відступ розпочався у вечірній темряві, коли на правому крилі противник знову перейшов до наступу. На багатьох відтинках імпровізованої лінії оборони відступ був безладним і хаотичним. Лише настання темряви дозволило юнакам відірватися від противника. Оборонці Крут відступали через Ніжин. Шевченківський полк, який обложив станцію, хотів обеззброїти українців, але вступити в бій так і не наважився.
Триста незламних…
За кілька годин у Броварах Аверкій Гончаренко писав звіт Симону Петлюрі в присутності його нач. штабу сотника Олександра Удовиченка. Замість відпочинку добровольці змушені були вже боронити Київ, де повстали добре озброєні місцеві більшовики. Як пише у своїх спогадах Гончаренко, втрати української сторони склали: 250 юнаків, одна чота (30 бійців) студентів і 10 старшин.
Молодь виконала бойовий наказ, затримавши наступ більшовиків на столицю. Крути – це не лише символ героїзму та жертовності, але і символ невмілого стратегічного планування. І вина в цьому не сотника Гончаренка, а лібералів-соціалістів із Центральної Ради, які до останнього моменту загравали з більшовицькою Росією.
Український народ пережив дві трагедії, пов’язані з прізвищем Михайла Грушевського – битву під Крутами та битву, власне, на вулиці Грушевського в Києві під час Революції Гідності. Обидві криваві втрати, в яких поліг цвіт Нації, об’єднує не лише прізвище бородатого ліберала минувшини та прорахунки вихолених сучасних лібералів, але й холодний зимовий час, коли відчайдушні та сильні духом протистояли московській імперській загрозі.
Мороз, лід, холод, що вириває з-під одягу залишки тепла. Та на противагу – гарячі серця, які полум’яніють за Батьківщину. Триста незламних та троє перших, хто поклали своє життя на вівтар Революції Гідності, відійшли у вічність холодного січневого ранку, коли сонце сходить так поволі...
Віталій НАЗАРЕНКО, фото з архіву
