Прометей слова
Так назвав Павла Тичину письменник з Чернігова Михайло Кушніренко, котрому в 1966 році пощастило особисто поспілкуватися з геніальним земляком-поетом Павлом Григоровичем. Ту десятихвилинну бесіду на 
форумі молодих літераторів він запам’ятав на все життя. Пригадав і тепер, на святкуванні 125-ї річниці з дня народження Павла Тичини в його рідному селі Піски.
Та з числа учасників свята найбільше спілкувався з видатним поетом і державним діячем його 
найближчий земляк Дмитро Головко. Багато цікавого, невідомого з відкритої преси, розповів він, прочитав і власного вірша, написаного під враженням після останньої зустрічі з Павлом Григоровичем незадовго до його кончини в 1967 році.
Завдячуючи спогадам очевидців та щирим дослідникам творчого життя й постає перед нинішнім поколінням справжній Тичина, а не отой – з української хрестоматії радянської школи.
- Я з третьої години ночі добиралася до Пісок, щоб здійснити давню свою мрію: пройтися по землі, де ступала нога генія літератури, почути нові слова правди про нього, - говорила зі святкової сцени літератор з Коропа Валентина Михайленко.
Делегацію з Чернігова 
очолила голова обласної організації Національної спілки письменників України Олена Конечна. Від неї, а також від ще одного члена делегації – поетеси, професора-літературознавця Тетяни Дзюби – почули учасники святкового заходу теж багато цікавого про справжнього Тичину. Навіть і те, що писав він вірші тільки олівцем, що свого часу учив нотної грамоти Григорія Верьовку – організатора і керівника прославленого українського народного хору. Розповіли чернігівці про дружбу Павла Григоровича з Михайлом Коцюбинським і Олександром Довженком.
Уродженець Щаснівки Бобровицького району письменник Іван Марченко багато довідався про молодого Павла від сусідки бабусі Варки, яка народилася й жила до одруження в Пісках по сусідству з родиною Тичин.
- Ото в дитинстві й сказав собі, мовляв, з Пісок є поет, а я буду – з Щаснівки, - напівжартівливо почав свій виступ Іван Васильович, а завершив уривочком з поеми про двобій каїна й поета.
Ведуча свята, начальник відділу культури Бобровицької РДА Марія Герасименко нагадала присутнім, що перший вірш Павла Тичини датований 1906 роком, а перша поетична збірка вийшла друком у буремний 1918 рік громадянської війни, коли на українських землях творилося криваве страхіття, коли брат убивав брата, сусід – сусіда, коли отаманами ставали чабани, а новоспечені владні «патріоти» захищали свою «гетьманську» булаву життями безвусих кадетів.
Поет про все те писав, та не все потрапляло до його збірників. Вже в незалежній Україні широкий читач побачив патріотичну творчість нашого видатного земляка. Втім, немало виринуло на гребінь новітньої революційної хвилі й тих, хто засуджує поета за оспівування радянської влади. Навіть один чернігівський, нібито, прихильник творчості Тичини приписав поету «Страх, що його переміг».
Стосовно такого громадського присуду, певно, цілком 
закономірно виникає думка, що в сьогоденному українському суспільстві найяскравіші сміливці – це судді історії, судді тих літераторів, політиків і державних діячів, котрих або вже немає в живих, або вони вже не при владі.
А спробували б вони, ті судді, в епоху влади каїнів написати про молодих героїв Крут, про славу українському герою, що «впав з коня», про голодомор… А Тичина писав, вочевидь, долаючи страх, бо передусім він був живою людиною. Якби ж було так, що страх його перемагав, як написав сучасник, то не залишилося б для нащадків поетичних творів, написаних живим свідком тих подій, а не теперішнім «сміливим» суддею. А це, як кажуть у Одесі, дві великі різниці.
До речі, ту різницю охарактеризую одним відступом від теми: зараз дуже багато «суддів» лементує про злодійську владу Януковича, не кажуть тільки, в якому місці вони сиділи, коли Янукович злочинно керував.
На відміну від таких «суддів» Павло Тичина в роки диктаторської влади не підтримав брудне паплюження і звинувачення побратимів по перу Рильського і Яновського – про це на святі нагадала професор літературознавства Тетяна Дзюба. Тоді такий вчинок розцінювався як громадянський подвиг, як самопожертва, бо за незгоду з думкою партії жорстоко карали.
Втім, свято ювілею Павла Тичини проходило здебільшого на патріотично-обнадіюючій для України ноті. Святковості надавав прекрасний колектив художньої самодіяльності районного будинку культури, юні шанувальники творчості поета-земляка, його послідовники в літературі.
- У кожному поетичному рядку, у кожному слові Павла Григоровича проглядається рідний для нього край, - вітав зі сцени пісківчан і гостей свята виконувач обов’язки голови Бобровицької райдержадміністрації Володимир Ляховенко. – Бо й справді, благословенна ця земля, що ніколи не переставала й не перестає родити добірними 
хлібами, справжніми трударями й літературно-мистецькими талантами.
Хто був на святі в Пісках, мав змогу очевидячки в цьому переконатися. На цьому наголосив і народний артист України, сучасний український кобзар і соловейко Василь Нечепа. Він і свято завершив виконанням Гімну України разом з усіма присутніми на ювілеї славетного земляка Павла Тичини.
Григорій Войток
