Ремесло наших бабусь
З давніх-давен село Талалаївка Ніжинського району славилося плетінням брилів. Проте з часом це ремесло стало менш актуальним, і тому його витіснило інше – плетіння віників. Своїм досвідом зі мною поділилася Ганна Іванівна Вертелецька, яка займається в’язанням віників уже багато років. Певні навички їй дала ще мама, тому для Ганни Іванівни це заняття досить звичне. Вона знає кожен процес – і з радістю передає свої знання онукам.
Для того, щоб зробити віник, перш за все необхідно виростити просо. Доглядають за ним так само, як за будь-якою іншою зерновою культурою. Бажано декілька разів проріджувати та сапати. А потім чекати до осені, аж поки виберуть картоплю – тоді вже можна й приступати до справи.
Насамперед просо потрібно зрізати та підготувати. Розмір залежить від того, який віник ви хочете отримати в результаті. Злак слід обчистити від листя та обов’язково відділити зерно – це робиться за допомогою спеціального моторчика.
Після проведених операцій з очищенням проса його потрібно підігнати під один розмір, щоб віники були зручними та гарними, а потім дати підсохнути хоча б день. Відтак головний матеріал для виготовлення готовий. Наступним кроком буде в’язання віника. Для початку потрібно сформувати пучок, який вміститься в кулак. Для одного віника потрібно три таких пучки.
У хаті Ганни Іванівни є спеціальне пристосування, за допомогою якого скріплюється віник. Бабуся зізнається, що тут вже просить допомоги в онука, адже в самої не вистачає сили, щоб гарно скріпити пучки. Пристосування на вигляд досить просте: воно складається з мотузки, прикріпленої до стелі, та важкої дерев’яної дошки, яка закріплена з одного боку на півметра від підлоги. Пучки закручуються на мотузку – і саме в цей час ногою натискають на кінець дошки, який не дістає до підлоги.
Після цього потрібно скріпити жмутки між собою. Для цього Ганна Іванівна використовує лозу, завчасно розколовши її за допомогою колуна. Останнім етапом є зв’язування пучків між собою – тут у нагоді стане звичайне шило. Таким чином, після скріплення лозою виходить звичайний віник. Взагалі, про виготовлення віників Ганна Іванівна говорить, що набагато краще це пояснювати не на словах, а показувати на ділі. Адже досить складно зрозуміти весь процес, не побачивши його на власні очі.
За день Ганна Іванівна може зв’язати не більше десяти віників. Їх плетінням займається щороку, проте цієї осені ніяк не дійдуть руки. Каже що з ару (сотки, – Ред.) землі, засадженої просом, може вийти близько 25-30 віників, залежно від урожаю. Збувати товар їздить на базар до Києва, бере із собою близько п’яти віників.
І хоча цей предмет побуту досить активно почали витісняти пилососи, проте попит не змінився – віники продовжують активно купувати. Найкраще продаються маленькі – їх зазвичай купують водії, щоб підтримувати в своєму авто порядок, а також господині. «Попит поки що не падає, – зауважує бабуся, – в першу чергу через те, що виготовленням віників зараз займається дуже мало людей».
Мінімальна ціна за великий віник – сорок гривень, за маленький – двадцять. Це приносить додаткові кошти в родину. А ще за власними спостереженнями знаю, що Ганна Іванівна любить привезти гостинців для онуків. Таким чином, ремесло в’язання віників продовжує існувати та передаватися з покоління в покоління.
Віта ДЕРЕВ’ЯНКО
