На продажність і зраду хвора наша історія?
Живучий синдром
Восьмеро селян з Ярославка в лютому 1929 року свідчили уповноваженому відділу ГПУ Матвєєву проти хлібопашця Івана Приседька. Семеро розповіли під протокол, що Приседько вів з односельцями розмови проти 
хлібозаготівлі, радив не продавати хліб по 85 копійок за пуд, бо, мовляв, держава продає за кордон по 4 рублі. Це підтвердив і восьмий «стукач», ще й добавив, почуте від Івана: «Навіть царська влада самообкладу не робила, а будувала школи і дороги ремонтувала, а тепер налоги деруть і нічого не роблять».
Слідство тривало до 18 січня 1930 року і закінчилося засіданням «Особого совещания при Коллегии Черниговского ОГПУ», на якому була прийнята постанова про виселення «соціально-небезпечного елемента» в «Северный край на три года».
Висилку не добув, повернувся в село, але на роботу влаштувався в Дарниці. Приїздив і в Ярославку до дружини і меншого сина. Якось зустрівся в селі з головою колгоспу Михайлом Якушком і наговорив йому, мовляв, навіщо людей мучиш голодом, весь урожай державі віддаєш, вислужуєшся…
Голова написав заяву у райвідділ НКВД (вересень 1937 р.), оперуповноважений миттєво знайшов свідка, що працював у споживчій кооперації, і цього було достатньо, щоб запроторити Приседька за грати. Пригадали йому зв’язки в 1918-19 роках з організацією «Хлібороби – власники» та «політичною бандою» земляка Демида Ромашки. Слідство тривало 13 днів, а на чотирнадцятий – тройка при Чернігівському управлінні НКВД приговорила «політичного» до розстрілу. В серпні 1989 Іван Приседько реабілітований посмертно.
Жителя Щаснівки Григорія Костюка здав 
енкаведистам в 1938 році друг дитинства, начальник відділення пошти, в минулому кримінальний бандит (у протоколі допиту зазначено) Савелій Чамро. Він пригадав, як Костюк погано відгукнувся про каторжну, безплатну роботу в колгоспі, а ще пошкодував, що після революції не підтримали тих, хто боровся за самостійну Україну. За такі «антирадянські протести» Костюка розстріляли, а його дружина залишилася сама з чотирма дітками.
Справа реабілітованого в 1989 році Григорія Костюка підшита в одному томі зі справами ще дев’ятьох хлібопашців з Щаснівки: Івана Дворника, Федора Динника, Івана Тесленка, Григорія Коновала, Маркіяна Коновала, Степана Набока, Саватія Черняка, Євгена Голубницького, Максима Костенка. Згідно з показами земляків, вони належали до антирадянської групи, періодично збиралися і висловлювали невдоволення радянськими та колгоспними порядками. Згадали свідки й про участь чоловіків у «політичній банді» Ромашки, причому слово в слово повторювали для протоколу, що говорили «вороги народу» 16 років тому. Всіх їх розстріляли, залишивши без годувальників багатодітні родини.
Ці трагічні випадки взяті з двох 
сусідніх сіл Бобровицького району, і то ще не всі витягнуті з архіву. Скільки ж таких по Україні? Ті мільйонні жертви сталінського терору реабілітовані записами у справах, натомість не реабілітовані в нашій публічній історії, в пам’яті сьогоднішнього покоління. За чверть століття незалежності тонни паперу витрачено для написання «оновленими» вченими та політиками про важливий чинник – історичну пам'ять - у формуванні національної свідомості, про різні підходи до розуміння історичної пам’яті, окреслили різні моделі пам’яті, обґрунтували три основні типи історичної пам’яті: український, російський і комуністичний. Два останні типи, мовляв, тепер борються проти першого – українського, від того і єдності в суспільстві немає.
От тільки справжня історична правда лежить на поверхні, і не треба бути академіком, щоб її побачити, й розкрити на неї очі сучасників. Мудреці давно довели, що найкращий учитель будь-якого суспільства - Історія. На превеликий жаль є справжня Історія, а є кимось писана-переписана, виходячи з політичних симпатій авторів. Українське суспільство учить, видно, ота, вже вкотре «оновлена».
Почну доводити це з «ворожого» висновку. Так от, визначений сучасними дослідниками ворожий комуністичний тип історичної пам’яті спромігся ще за свої влади реабілітувати мільйони жертв тоталітаризму. А що в незалежній Україні зроблено для увіковічення їхньої пам’яті? Хоча це не просто випадкові жертви: ті люди не мирилися мовчки з тим режимом - як відразу після жовтневого перевороту, так і в розгул репресій 1937-38 років. За це й гинули, але не підставляли під кулі інших. Чи багато нинішніх борців за «процвітаючу Україну» здатні на таку самопожертву? Чим не приклад для виховання підростаючого покоління?
Так, вони не добилися своєї мети, їх підступно зрадили ті, за краще життя яких вони й протестували без зброї в руках. Бувало, вдавалися й до збройних селянських бунтів, в тому числі й проти насильницької колективізації. Чи не вони примусили Сталіна 2 березня 1930 року опублікувати в газеті 
«Правда» статтю «Запаморочення від успіху», в якій диктатор декларував свободу виходу селян з колгоспів, і майже половина колгоспників скористалися цим правом, не боячись ймовірних трагічних наслідків. Вони не забарилися: до середини 1931 року 100 тисяч працьовитих селянських родин було депортовано з України. Хто організовував ту депортацію? Однозначно (знову «крамола») – не Москва, а ті, кому й українські селяни повірили та відстояли їм дорогу до влади, яка тоді засідала у Харкові. Списки для розкуркулення та висилки писалися теж не в Москві, а в конторах сіл і руками односельців-активістів, які ще й змагаючись із сусідніми селами, хто більше відправить своїх до Сибіру. Стимул у них був – на чужому майні нажитися. Та і в 37-му не з Росії приїжджали в Щаснівку і Ярославку писати смертні вироки односельцям. Чому «зверху» так настирливо укорочують нам історичну пам'ять? Часом, серед отих масових стукачів не переважають діди-прадіди теперішніх «борців за незалежність»? Чомусь же й урок продажності та зради свого народу й досі не засвоєний, навпаки, он як унаслідується навіть «люстрованими» чиновниками та політиками! А Верховна Рада – то взагалі еталон продажності й цинізму, весь світ дивується.
У черзі за історичною памяттю
«Підміна пам’яті – це чи не найбільший злочин тоталітарного режиму», - розумував академік Ю. Римаренко. А в демократичному суспільстві можна підмінювати, підчищати історичну пам'ять? Переслідуючи при цьому не народну мету: з історичної брехні будувати для себе громовідводи від суспільного гніву.
На якому героїзмі виховуємо підростаюче покоління? Здебільшого на тих героях, що героїчно проливали кров співвітчизників, під кулі безжально їх кидали, а незалежності так і не вибороли, аж поки та незалежність не впала нам з неба в 1991 році, ще й без жодної краплі крові. Тепер цілі інститути доводять, що її початок іде аж від Івана Мазепи, а активізувався Петлюрою й Бандерою. Їм і «Слава!».
На Чернігівщині давно вже широко використовується для героїзації підростаючого покоління трагічна подія під Крутами, хоч її відзначають як героїчну. І для загиблих у нерівнім бою студентів – то безперечно героїзм, що заслуговує найвищої оцінки і пам’яті. Язик не повертається сказати так про відомих історичних постатей, яких збираються славити у рамках відзначення … 100-річчя Української революції 1917-22 років. Невже такий провал у пам’яті, що забули, як ще тоді військовий міністр УНР Жидковський створив був спеціальну комісію з членів Центральної Ради для вивчення обставин трагічно-ганебного для УНР бою під Крутами? Бо як так трапилося, що «великі самостійники» заховалися в Києві за спини отих героїчних, необстріляних, по суті дітей?
І взагалі, чи є конкретні історичні підстави для героїзації творців так званої Української революції? За те, що так «мужньо» боролися за свої хутірські республіки, що й центральну владу проґавили. Мабуть, через оту затіяну братовбивчу різню й простолюд відвернувся був від «патріотів» і повірив більшовикам? Правда, потім кров’ю від них умився, але було вже пізно – Влада Рад закріпилася.
Десь загубилися в історичній пам’яті й інші приклади визвольної боротьби й причини її поразки. Так, на партконференції комуністів-боротбістів у Києві виступаючі визнавали: «.. народ іде за такими, як Ромашка, а не за нами». І в рідній Ярославці та сусідніх селах( до Броварів і Остра) люд гуртувався навколо отамана війська Українського. Агітаційний віршик гуляв поміж народу: «Ви чули про Ромашку? Про Тютюнника, Махна? Ми з’їдемось всі докупи і стоятимемо в одно». Відповідний був і девіз війська Ромашки: «В єднанні України – сила!». Демид мав зв’язки з Центральною Радою і Петлюрою. Правда, його хлопці незлюбили 
Петлюру за зв'язок з Польським військом. Та це не заважало об’єднанню, якби інша сторона цього захотіла. Убив сплячого Ромашку його друг і кум Степан Шуплик за завданням чекістів, і в звіті написав: 8 липня 1920 року. Потім і далі служив ЧК, поеми складав.
Але такі, як Демид Ромашка, і розстріляні селяни за зв’язки з ним, не вписуються ні в український тип історичної пам’яті, ні в грандіозні заходи з нагоди ювілею Української революції. На поверхню витягуються ті історичні постаті, які стояли у авангарді тієї революції, трималися за владу і не змогли згуртуватися, щоб зупинити оте вистилання трупами співвітчизників дороги до влади більшовикам. І за це вони герої, борці за незалежність? От тільки яку і кому незалежність вибороли в 1917-22 роках – не уточнюється. Видно, бояться розворуши те уточнення, щоб потім народ не став придиратися, – кому і що вибороли на Помаранчевій революції і Революції гідності? А Український інститут історичної пам’яті, мабуть, ще не встиг обґрунтувати історичну місію. Видно, застряв десь на дослідженнях ролі Віктора Ющенка в увіковіченні пам’яті жертв голодомору. Все інше – потім. Така велика черга до української історичної пам’яті?
Григорій Войток
