З НЕВИГАДАНОГО
Наймичка
Після похорону рідної тітки Надія із важким серцевим приступом потрапила до лікарні. Видужувала довго і терпляче. Майже ні з ким у лікарні не розмовляла. Днями дивилася у вікно, за яким вирувало життя. Засинала тільки після заспокійливого. Дуже не хотіла, щоб хтось її утішав. Вона і сама знає, що життя земне не безкінечне, і що всі колись прощаються навіки з найріднішими. Так було, як хоронила батьків. Важко, та відпустила… А ось тітоньку Пашуню серденьку несила відпустити. Не мало воно голосу – не підказало, не має сліз – не плаче, пече і болить… І лікується важко.
Всі у селі казали, що Пашуня у рідної сестри жила за наймичку. Вона і сама ніколи не думала, що затримається на світі аж на вісімдесят років. Змалечку дуже хворіла і ледь вижила, бо хто тоді дітей лікував. Як Бог дасть, так і буде. І він допомагав перенести і скарлатину, і дифтерію. Вже дівочкою була, як причинилася у неї ще одна якась невідома недуга: ледь удариться десь, чи спіткнеться та впаде – кістки ламаються. Особливо ноги. Покійний батько навіть корову продав, щоб знайти їй лікаря. Знайшов, і, здається, він допоміг, але хвороба до того часу зробила своє і дівчинка залишилася на все життя «кривенькою качечкою». «Така ж дівка красива, – гомоніли у селі, – а калічка».
Дівки з хлопцями у празник який танцюють на вигоні, а вона сидить на колоді та сльози ковтає. Максим, хлопець із хутора, все підсиджує біля неї, все розмови веде веселі, ніби інших, здорових дівчат і не бачить. Іде Пашуня додому із сестрою Настею, а він їх і проведе. Настя старша, ділиться із сестрою своїми переживаннями – як їй Максим подобається, як жде справжнього побачення з ним. Настя – бідова дівка! Буває, вхопить його з колодки за рукав та і кличе до танцю, він хоч і знітиться, та іде. Пашуня опустить очі і дивиться в землю. А засинає, то вже бачить як танцює з ним, як ніжно він кладе на плечі їй руки, як усміхається… І така печаль проймає дівочу душу, що і жити часом не хочеться. Бо вона не те, що танцювати – ходити без палиць ніколи не зможе.
Їх батьки, ніби відчуваючи свій короткий вік, заповідали дочкам жити разом.
– Допоможете одна одній, як нас не стане. Пашуня не проживе сама, а тобі, Настуню, завжди поміч буде, – часто й густо наказувала й мама.
Та чим більше дівчата дорослішали, тим більше сварилися. Настя запальна, міцна, здорова – робота у руках горить, але вродою, як сестра, не вийшла. Параска сидить, що квіточка, а що вже рукодільниця, та хазяєчка у хаті, а що вже добра та лагідна. Чи сіно косять батьки із старшою сестрою, чи картоплю беруть, вона їм і ноги ладна мити. Ніхто з батьків на неї ніколи і голосу не підвищив.
Після того, як Максим вже впевнено став танцювати із Настею, перестала вона і на колодки ходити.
Перезимували. А за зиму Максим із Настею, вистоявши під лісою десятки вечорів, вирішили побратися. Після Великодня заслав жених сватів, а до жнив і весілля мали згуляти. Ледь пережила Пашуня те сватання. Сховалася у саду, ніхто й не помітив, що не було її в хаті, тільки жених уже від хвіртки між темно-зеленим листям запримітив її каштановий погляд і сховав свій…
Та весілля не було. Була довга, страшна війна. Розписали їх швиденько у сільраді. Пішов Максим на війну. Пішов і батько. Спочатку прийшла похоронка на батька… А від Максима жодного листа не було. І тільки через рік прийшло повідомлення, що він «пропав безвісти». «Поховали» його і рідні, і Настя. Змирилися.
Взимку 1945-го не стало і мами. Залишилися сестри удвох. Настя і в колгоспі, і вдома роботу чоловічу тягне, часто сердиться, на сестрі злість від втоми згонить.
– Чоловіка б нам у дім, так війна їх перебила, де візьмеш! – часто каже.
– А як Максим повернеться. Він же твій чоловік. Що йому скажеш? – не витерпіла колись Пашуня, – безвісти – це ще не загинув…
– Я молода і здорова, знайду собі пару. У чім моя вина? Це ж війна! Досі обізвався б, якби живий!
Діждалися сестри і перемоги. Насті дуже хотілося якихось змін у житті. Ще у1943-му зупинилися у них на подвір’ї солдати, сподобалася дуже одному Настя, навіть листи писав їй іноді. Городський, здалеку…
Як демобілізувався, то приїхав до неї. Веселий такий, і Настя, як на крилах, літає. Погостював з тиждень. Йому, міському, село не сподобалося. Краще, говорить, на заводі працювати, ніж у колгоспі. Вирішила з ним їхати і Настя…
– А як же я, сестро, одна залишуся? – плакала Параска. – Тебе ж і люди засміють…
– Що мені твої люди! Раз живу! Я і так гляділа тебе всю війну! А тепер… жди Максима! Думаєш не знаю, що любиш його, що ти була б його дружиною, а не я, якби ти не каліка! Тепер і жди його з того світу!
Пашуня знала, що сестра жорстока, але ось так… Занадто. Після того, як за сестрою хряпнули двері, вона із тиждень тільки плакала. Потім звикати почала, не забували хороші сусіди та далекі родичі. Минали і місяці, а від сестри ні слуху, ні вістей.
Колючим снігом і дощем починалася зима. Пашуня шила біля каганця ночами – за це її люди на світі тримали. Хтось борошна принесе, хтось молочка… Скільки ж разів малювала вона в уяві зустріч з НИМ! І з кожним днем вона все більше відчувала, що живий. І коли у завиванні вітру почула чиїсь кроки, відкрила без страху.
…Максим стояв на порозі мокрий і сивий. Загукала до хати, всю правду розказала, а він їй про полон, госпіталі… Тієї ночі так і не лягали спати. Наступного дня сходив Максим у хутір на попелище батьківської хати і знову до неї прийшов…
– Не виженеш? Не знаю, куди іти, – казав несміливо.
– Авжеж. Живи, скільки хочеш, – зашарілася Пашуня.
Де і сила бралася у дівчини, щоб йому догодити. Пішов Максим у колгосп працювать. Жили, як брат із сестрою. Вона боялася того дня, коли він піде. Та він не йшов, бо йому не хотілося залишати її. Спав у світлиці на ліжку, а вона в хатині на полику. Та настала ніч, коли він взяв її на руки і переніс у своє ліжко… Багато було у них щасливих днів, ночей – аж два роки… доки додому не вернулася Настя.
– Та я ж як на крилах прилетіла, коли дізналася, що ти живий. Все залишила у місті, бо я ж твоя дружина! – примовляла Настя. Виявляється, що з міським у неї життя не склалося…
Максим на те ніби й не зважив, та… більше не переніс до себе в ліжко Пашуню, хоча і на Настю ніби й увагу не звертав.
Настя стала враз такою лагідною, такою господинею. Ні віника сестрі не доручить, ні чавунів із їжею. Чимось та й дошкульне сестру:
– Таки влізла до нього у ліжко. Дождалася! Все! Кінчилося! Я його жінка! Ось народжу йому дітей! Ти ж наймичкою тільки й можеш бути.
Максим вдома бував не часто. Все робота… Наодинці з Пашунею боявся залишитися. Увечері Настя чоловікові наливала чарку, другу, він мовчки випивав і мовчки лягав спати. Сам…
Та одного ранку, проснувшись, як завжди, найраніше, Пашуня побачила, що сестра спить на Максимовому плечі. Вона мусила мовчати, адже сестра справді його дружина, а хто вона? Що люди в селі скажуть, коли дізнаються, що спав із нею…
Максим з часом перестав уникати зустрічі з Пашунькою. Скучав… І в любові освідчився, бо розумів, що іще з юності, коли поруч на колодці сиділи, любив саме її. Та що тепер. Він «при должності» у колгоспі, одружений. Розлучитися йому «не положено». Так і жили.
У селі подейкували, що у Максима дві жінки. Одні у те вірили, інші ні. Була б здоровою Пашуня – інша справа. А калікою тяжко жити. Що за стінами їхньої хати творилося – знали тільки вони, бо у кожного була своя правда.
Настя дуже хотіла народити дитину – не виходило. Передчасно родився мертвий хлопчик, через рік – другий мертвий. Завагітніла втретє… Максимові до того ніби байдуже було. Завжди заклопотаний, волів від сестер одного: спокою в хаті. Настя боялася чоловіка, бо він при найменшій нагоді згадував їй «городського», а ще строжив, що не дай Бог, дошкулятиме Пашуні, то він за себе не ручається. Пашуня боялася жалітися йому на сестру, мовчки терпіла від неї всі образи і завжди відчувала себе винною. Скільки разів передумала про те, що якби була здоровою, і дня б тут не залишилася.
На Максима злилася, та не могла розлюбить. Чекала тієї хвилини, коли були тільки удвох… І трапилося з нею те, чого страшенно боялася і остерігалася – завагітніла. Коханому – ні слова. У розпачі місця собі не знаходила. Як дитина житиме на світі, із таким соромом, за що страждатиме? Приховувала скільки могла, а коли вже стало важко приховати, вирішила… повіситися. Все добре продумала і, як всі заснули, стараючись не стукати палицями, пішла в клуню. Стояла перед зашморгом на колінах і просила прощення у Бога. І коли вже вірьовка була на шиї, він ухопив її за талію і завмер: як міг не помітити, що вона чекає його дитя, як допустив, що взяла вірьовку?! Заніс її в хату на руках. Проснулася Настя… На диво – ніхто з них не сварився, тільки плакали обидві, а Максим курив біля печі.
Що Пашуня вагітна, ніхто в селі і не знав, бо вона за двір не виходила. До лікарні тоді мало кого возили народжувать. Коли Максим однокінкою привіз додому фельдшера, той думав, що знову до Насті. І коли сказати, що був здивований, то – нічого не сказати…. Пашуня дуже важко, та все ж народила гарну дівчинку. А через тиждень народила дівчинку і Настя – швиденько, без проблем. Та за кілька днів дівчинка, як і, народжені раніше хлопчики, посиніла і померла. Настя ні їсти, ні жити не хотіла, лежала і плакала. Пашуня лежала геть хвора, її голодна дівчинка квилила. Кожен думав своє.
Настя вночі підійшла до ліжка сестри, взяла на руки дитятко і сіла його годувати. Воно наїлось, заспокоїлося, і заснуло.
– Подумай, Пашо, як ти дитя доглядатимеш? Ростиме дівчинка – її ж люди заклюють. Давай запишемо її нашою з Максимом донькою, ніхто нічого не знатиме і ти все життя будеш біля неї… глядітимеш.
Вона довго мовчала, а тоді погодилася. У селі поговорили, що таки Максим з двома жінками живе, бо Пашуня, яка з двору не виходить, ніби то когось народила, але дитя не живе. Фельдшер – чоловік не говіркий. Випили пляшку з Максимом та і все. Ніяких зайвих балачок… Всіх померлих немовляток, ще і не хрещених, підхоронили до баби під хрест. Такі часи були…
Росла Надійка. Тільки «мамкне» було – обидві спішать. Настя дуже любила дівчинку, але сама відчувала, що не так, як сестра. І мала більше до «тітоньки» горнеться. А що вже Максим доньку любить! Підіймає на руки і ніжний погляд зупиняє на Пашуні.
Стала Настя потроху у чарочку заглядати. Вже не дошкуляла сестрі. Чоловіка боялася. Надійка росла схожою на своїх батьків, і від того в Насті іноді виникала ненависть до всіх їх. Чарочка допомагала. Спочатку таємно випивала, а коли донька поїхала до міста вчитися, то ще більше тягнулася до чарки. Вона її і згубила… Отак добряче набралася звечора, лягла спати та й не проснулася. Надійка горювала, та швидко звикла. Вдома її чекали тітонька і тато. Ніхто ні з ким не сварився.
Ще двадцять років прожили удвох Максим із Пашунькою. Багато хто в селі говорив, що вона йому за дружину, багато хто – що за наймичку. Та з часом люди звикли і забули. А вони і заміж дочку віддали, і внучат гляділи. Коли, вже від старості помер і батько, Надія забрала до себе жити тітоньку. Саме вона була для неї найближчою і найріднішою. І сама вже старіла, але так не хотілося її відпускати.
Ледь двері у квартирі відмикала, гукала:
– Тьо… як ти там?!
– Жива! – обзивалася та, ніби жартома.
А одного разу промовила ледь чутно з кімнати:
– Як я тебе, донечко, ждала. Погано мені дуже, а розказати треба… все. Не можу я в могилу понести…
– Може лікаря викличемо?– присіла на ліжко Надія.
– Не треба лікаря, донечко…
Вона говорила довго і важко, а тоді заснула на дві доби… та й відлетіла упокоєна душа на небо.
Сусіди та рідня не могли зрозуміти, чому в Надії після похорону тітки такий стрес. Ну, допомагала їй тітка в житті, так і вона ж її старість доглянула. Не мати ж!..
Олександра ГОСТРА
